Степан Бандера: шлях до Андрійовича

Непроста доля по батькові: від імперської примхи до громадянської ідентичності

Ініціатива українців повністю відмовитися від по батькові в офіційних документах актуалізувала питання його походження та історичного значення. Відповідна петиція, подана до уряду, закликає до змін у Цивільному кодексі та законодавстві про державну реєстрацію актів цивільного стану. Наразі закон дозволяє змінити по батькові, але не позбутися його повністю, що створює певні незручності.

Патронімічна модель: давня традиція чи імперський винахід?

Звична для нас формула “прізвище, ім’я, по батькові” має значно складнішу історію, ніж здається на перший погляд. Чи завжди українці мали по батькові, як це сприймається сьогодні? Чи був Богдан Хмельницький завжди Михайловичем, а Степан Бандера – Андрійовичем?

На Московії, а згодом і в Російській імперії, по батькові (отчество) стали маркером соціального статусу та породженням бюрократичної машини. Катерина II, керуючись “Табелем про ранги”, запровадила різні форми по батькові залежно від класу. Чиновникам вищих рангів дозволялося мати по батькові на “-ович”, “-євич”, тоді як нижчі верстви населення, не належні до дворянства, такого привілею не мали.

Хоча патронімічні моделі існували в українській, польській, скандинавській та інших культурах, саме Російська імперія формалізувала по батькові як невід’ємний соціально-адміністративний елемент повного імені.

Історичні постаті: як змінювалося найменування

Енциклопедія історії України подає Богдана Хмельницького як Богдана Михайловича. Проте в документах XVII століття гетьмана найменували по-різному: ім’ям, прізвищем, титулом, іноді з вказівкою на батька. У тогочасних реєстрах та дипломатичному листуванні його називали Богдан Хмельницький, Гетьман Війська Запорозького. Форма “Богдан Михайлович Хмельницький” стала звичною лише в російській історіографії XIX століття, де видатних постатей української історії дедалі частіше називали за тричленною формулою, що підкреслювала їхній статус. Микола Костомаров у своїй праці “Богдан Хмельницький” писав: “Богдан Хмельницький Михайлович”.

Аналогічна ситуація з Григорієм Сковородою. Сам філософ не був послідовним у використанні по батькові. У листах латиною він підписувався Gregorius Sabbin, Gregorius Skoworoda. У листуванні з учнем Михайлом Ковалинським іноді з’являється форма “Савич”. Парадоксально, але Сковорода одночасно використовував і іншу патронімічну форму – “Варсава” (“син Сави”). У творі “Благодарний Еродій” 1787 року він підписався: “Григорій Варсава Сковорода”. Сучасне “Григорій Савич Сковорода” – це результат пізнішої традиції іменування, а не форма, яку він стабільно використовував.

Радянська система та уніфікація імені

Більшовики, ліквідувавши станові привілеї, не відкинули модель по батькові, а навпаки, поступово поширили її на всіх громадян. Нові радянські органи РАГС почали фіксувати ім’я, по батькові та прізвище для кожного. Згодом, із запровадженням єдиної паспортної системи, графа “По батькові” стала обов’язковою. Звичний бюрократичний алфавітний порядок: Прізвище – Ім’я – По батькові (П.І.Б.) закріпило Положення про паспорти 1940 року, перетворивши ПІБ на універсальну форму офіційної ідентифікації.

Пропаганда та опір: “пан” проти “по батькові”

Після Другої світової війни радянська влада зіткнулася з тим, що мешканці західноукраїнських територій не сприймали нових форм звернень, зокрема по батькові. Традиційними на тих теренах були “пан” і “пані”, а також ім’я та прізвище. Радянські пропагандисти вдавалися до “роз’яснювальних” матеріалів, стверджуючи, що по батькові – це питомо українська форма імені.

Сучасні реалії: Степан Бандера та Андрій Мельник

У 2020 році Степанові Бандері було присвоєно звання Героя України з формулюванням “Степан Андрійович”. Це бюрократичний курйоз, адже Степан Бандера, народжений в умовах австро-угорської та польської традиції, не мав офіційного по батькові. У його документах було лише ім’я та прізвище. Курйоз виник через те, що сучасна українська державна система спирається на радянські цивільно-правові шаблони, де ПІБ є обов’язковим. Так само, як і Андрій Мельник, якого нещодавно було перепоховано з викарбуваним на могильному хресті по батькові – Атанасович.

Чи готові українці відмовитися від по батькові?

По батькові стало частиною ідентичності багатьох українців, настільки звичною, що в професійних середовищах звертання на ім’я та по батькові переважає. Ця форма, закріплена радянською системою, перетворилася на соціальну звичку. Однак, варто пам’ятати, що для українського козака XVIII століття чи діяча УНР в еміграції ситуація з по батькові була зовсім іншою. Головне питання – чи не наклали ми заднім числом адміністративну форму іменування на століття української історії.