Сергій Єфремов: Свідок приреченої доби.
Щоденник Сергія Єфремова: Дзеркало репресованої України 1920-х
Напередодні 150-річчя від дня народження Сергія Єфремова (1876-1939), видатного громадсько-політичного діяча, публіциста та літературознавця, в Україні вшановують його спадщину. Єфремов, одна з ключових постатей доби української державності першої чверті ХХ століття, стояв біля витоків формування національної ідеї. Він обіймав посаду заступника голови Центральної Ради під проводом Михайла Грушевського, роблячи вагомий внесок у розвиток української політики, журналістики та літературознавства. Його життя позначилося п’ятьма арештами: двічі за часів царського режиму та тричі – за радянської влади. У буремному 1918 році, в період “божевілля і жаху”, він написав пронизливий “Лист без конверта” до Юрія Коцюбинського, що став зразком гострої публіцистики.
Втрата свободи та наближення Великого терору
Особливе місце в спадщині Єфремова посідає його щоденник за 1923-1929 роки. Цей документ, що літописно відображає життя людини, яка стала свідком втрати Україною власної свободи під гнітом радянського режиму, є безцінним свідченням епохи. “Підлішого часу не було і не буде. Що ж – лишається пити отруйний келих до дна”, – писав він 31 грудня 1928 року, відчуваючи невідворотність долі. Всеукраїнська академія наук, де Єфремов обіймав посаду віце-президента, опинилася під жорстким контролем більшовиків та ДПУ. Показові судові процеси, поширення доносів та розпалювання ненависті в радянській пресі стали буденністю. Москва дедалі сильніше стискала лещата обмежень української автономії, наближаючи час великих репресій.
Щоденник Єфремова, наповнений гострою критикою влади, викриттям брехні та лицемірства режиму, стане одним із “доказів” його “контрреволюційності”. Людину, яку називали “совістю української нації”, більшовики оголосять “українським фашистом”, що демонструє цинізм сталінської пропаганди.
Непрості стосунки з колишніми соратниками
На початку 1920-х років більшовики активно заманювали до радянської України емігрантів, обіцяючи райське життя. Багато хто, спокусившись на ці байки, повертався на батьківщину, зокрема Михайло Грушевський. Єфремов, який раніше з захопленням слухав лекції Грушевського, згодом став його затятим опонентом у боротьбі за вплив в Академії. У щоденнику він називає Грушевського “старим лисом” та “старим крутієм”, передбачаючи його майбутні інтриги.
У липні 1924 року Єфремов отримує листа від Володимира Винниченка, який натякає на можливість повернення до України. Єфремов ставиться до цього скептично, вважаючи такі плани “авантюрою” та “вигадками”. Він боїться, що Винниченко, повернувшись, “наробить бешкету” і знову “заварить кашу”, як це вже траплялося раніше.
Цензура та релігійне життя в радянській Україні
Незважаючи на проголошену “українізацію” 1923 року, Єфремов з гіркотою спостерігав за пануванням радянської цензури. Він зазначає, що якщо царська цензура лише вказувала, про що не можна писати, то радянська “багато дурніша”, нав’язуючи, про що слід говорити.
Щоденник також містить чимало спостережень про релігійне життя в Україні. Єфремов описує жорстоку антирелігійну кампанію, але водночас і непохитну віру людей. Він свідчить про спроби відзначення Різдва та інших свят попри заборони, про повні церкви та закриті крамниці. Він занотовує, що навіть у місцевих школах батьки відмовляються відправляти дітей, якщо там не вивчають “закон Божий”.
Єфремов, глибоко розчарований більшовицькою системою, пише: “Не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої”. Він бачить у ній “безмежну підлоту” та “лакейську душу”, що призвела до побудови “клоаки”.
Свідчення Єфремова про перші судові процеси, зокрема про “справу Центру дій”, демонструють безглуздість звинувачень та масштабність майбутніх репресій. Його записи про голод, що насувався на село, про конфіскацію хліба та здирство, стають моторошним передчуттям Голодомору.
Останній запис у щоденнику від 20 липня 1929 року описує спонтанну поїздку на могилу Шевченка, де він бачить “бруд, неохайність, недбальство, формалізм”. Цей запис, сповнений тяжких передчуттів, символізує завершення певного етапу і невідворотність трагічної долі.
Щоденники Сергія Єфремова, опубліковані у 1997 році, є не лише особистим документом, а й свідченням боротьби за українську незалежність, яка була жорстоко придушена.
