«Російська система побудована на маніпуляції смертю»
Джерело: zaxid.net
«Російська система побудована на маніпуляції смертю»
«Людина може вважати, що вона витримає щось, але поки це не станеться, вона ніколи не знає, як насправді її тіло відреагує на той чи інший подразник, тиск, біль. У полоні мені було найважче справитись зі страхом. Страх – це те, що пронизує всю атмосферу перебування у полоні, особливо у перші місяці, коли здійснювався постійний фізичний вплив. І це суто фізіологічний страх», – Максим Буткевич, правозахисник, військовополонений.
Максим Буткевич – журналіст, правозахисник, громадський діяч, військовослужбовець, співзасновник Центру прав людини ZMINA. У перші дні повномасштабного вторгнення став на захист України зі зброєю в руках. У червні 2022 року потрапив у російський полон як офіцер ЗСУ, де провів два роки і 4 чотири місяці. Проти Максима Буткевича була сфабрикована кримінальна справа, його засудили на 13 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. 18 жовтня 2024 року був звільнений з російського полону.
Сьогодні Максим Буткевич є голосом України у світі, амбасадором полонених українських громадян, військових та цивільних, яких незаконно утримує Росія. Правозахисник виступає на міжнародних майданчиках, у медіа та публічному просторі України, піднімає питання захисту прав і свободи людини, адвокатує питання звільнення полонених.
Ми мали можливість записати інтервʼю з Максимом Буткевичем під час його візиту до Українського католицького університету як почесного промовця на випускних урочистостях. Говорили про полон, війну, пропаганду та надію.
***
Максиме, розкажіть про перебування в полоні. Як до вас ставились працівники колонії?
Насправді у них була дуже різна реакція. Здебільшого місцеві колаборанти до нас ставилися емоційніше, ніж росіяни у колонії. Дехто дуже негативно, особливо ті, хто після 2014 року з нами воювали. Ми для них були вороги, з якими безпосередньо вони мали бойові зіткнення. Деякі навпаки, начебто, співчували нам. А інші ставилися до нас, як до роботи. Ми були предметом їхньої роботи, з якою треба справитись, щоб ми погодилися на все, що їм треба.
Були моменти з різними реакціями. Наприклад, коли питали, чи я мобілізований. Я формально мобілізований з 4 березня 2022 року, а пішов до військкомату 24 лютого ввечері. І от декого задовольняла відповідь «мобілізований з 4 березня». А декому було цікаво дізнатись більше, чи мене примусово забрали, чи вручили повістку. Я ніколи нічого не приховував, не бачив в цьому необхідності. Відповідав, що сам прийшов до військкомату ввечері 24 лютого 2022 року. Далі одні допитувачі починали казати: «Ага, ти хотів вбивати росіян, ти сам пішов», і ситуація погіршувалась. А інші запитували: «А чому? Навіщо ти пішов сам?». Я відповідав, що пішов, тому що почалася вторгнення і по моєму місту прилітали ракети, тому що я громадянин своєї країни. Траплялось, що вони казали: «Це гідно».
У декого з допитувачів можна було помітити вияв стриманої поваги, якщо полонений не намагався показати себе тим, ким не є, а спокійно, ввічливо, без жодної агресії тримався свого. Але таких було меншість. Здебільшого, особливо, якщо це були перші допити в досвіді наглядачів, вони вважали, що перед ними «убєждьоний украінскій нацист». Пропаганда їм добре промила мізки. Хоча зауважу, що там було чимало людей з-поміж працівників колонії, які насправді все чудово розуміють, але це ніяк не впливає на їхні дії. Вони не намагаються оцінити те, що відбувається, а просто виконують накази і все.
Думаю це через те, що наші вороги не відчувають, що коли-небудь понесуть якесь покарання. У мене з’явилося таке відчуття, що вони відмовилися від власної свободи вибору, а просто виконують накази і впевнені, що це позбавляє їх від відповідальності. Але це не так. У якийсь момент для себе я сформулював, що це певним чином «угода з дияволом». Він приходить і пропонує: «Віддай свою свободу, а я натомість заберу у тебе відповідальність. Ти ні за що не відповідаєш». Але це угода з дияволом, він забере свободу, а відповідальність лишається. От у мене було саме таке відчуття.
Українських військовополонених росіяни жорстоко катують і піддають моральному насиллю, їх намагаються зламати. Що важче витримати, фізичний чи психологічний тиск? Чи можливо цьому протистояти у полоні?
Ці речі переплетені і, думаю, що це багато в чому залежить від людини, на яку тиснуть. Для мене було набагато складніше витримати фізичний тиск. Тому що тут працює фізіологія, яку контролювати дуже складно.
Людина може вважати, що вона витримає щось, але поки це не станеться, вона ніколи не знає, як насправді її тіло відреагує на той чи інший подразник, тиск чи біль. Мені було найважче справитись зі страхом. Страх – це те, що пронизує всю атмосферу перебування у полоні, особливо у перші місяці, коли був постійний фізичний вплив. І це суто фізіологічний страх: ти чуєш кроки охоронців до твоєї камери, все затихає, всі чекають, чи вони пройдуть повз, чи зайдуть. Вʼязні розуміють, якщо двері відчинять, то доброго нічого не буде, – буде погано, тому всі завмирають.
Було кілька місяців, коли практикувалися щоденні так звані «прокачки» або пробіжки. Нас виганяли з камери в коридор і змушували відтискатися, присідати, приймати різні положення, ставили на розтяжки. Я на той момент перебував в малій камері в кінці коридору. Нас було троє, а потім четверо. А великі загальні камери, де перебувало понад 20 людей, зокрема і поранені, були на початку коридору.
Ми, звісно, чули, що відбувається, як людей змушують відтискатися або присідати десятки, а іноді сотні разів. Ми чули, як люди падали, як їх били, як відливали водою тих, які знепритомніли. А потім їх заганяли назад в камеру, і йшли до наступних дверей, і до ще одних – це все наближалося… У такі моменти дуже важко справитися зі своїм внутрішнім відчуттям, тому що це той страх, який паралізує. Насправді побоювався, що в якийсь момент не зможу контролювати свій страх, він запанує наді мною. Не був певен, що не зроблю чогось, чого потім не зможу собі пробачити. На щастя, цього не сталося, але було складно.
Оцей страх дуже чітко асоціювався з наближенням болю, фізичним стражданням. А наближення фізичного страждання дуже чітко ідентифікувалося як сигнал про наближення смерті. Про те, що вона підійшла до тебе ближче на крок, на два, на три. Це те, що роблять з полоненими катування і жорстоке поводження. Юридичною мовою це називається – маніпуляція смертю. Російська система на цьому побудована.
Потім ці практики зупинилися, але насильство так само періодично застосовували за так звану непокору. Коли вже була сфабрикована кримінальна справа проти мене, то побиття не було, але ця ймовірність завжди залишалася. Періодично, коли мене приводили підписувати документи, на столі, як нагадування, лежали наручники і тактична рукавиця. Під час першого допиту у кримінальній справі мене якраз рукою в тактичній рукавиці били по печінці – це дуже неприємно, нікому не раджу. Це була маніпуляція страхом.
Щодо морального насильства, то мені було набагато легше його витримати, тому що зі мною їхні методи не працювали, мені завжди було що сказати. Іноді не треба було відповідати, бо це було трохи небезпечно. Але, думаю, що ми перебували в настільки різних світах з більшістю допитувачів, що мої відповіді просто руйнували їхню стратегію.
Наприклад, якщо мені казали, що це трагедія «когда славяне убивают славян», я відповідав, що «для мене трагедія, коли люди вбивають людей, ким би вони не були».
І дивлячись на допитувача, який мені це сказав, було видно, що він взагалі не думав в такому ракурсі, не думав про людей, а дивився на війну з точки зору етнічної приналежності та ідентифікації. Мої слова розірвали цю лінію розмови.
Не надто розумні допитувачі часто тисли на полонених через наративи про «адін народ, адін язик, вєру православную, дєди воєвалі». Але це не спрацьовувало майже ні з ким. А от розумніші з них намагалися якось хитрувати через соціально-економічні проблеми: корупцію, олігархат, соціальну несправедливість. І от це з багатьма працювало краще. Люди не ламалися, ні, але їх трохи розхитували. Майже всі, з ким я перебував в полоні, – люди, які працювали руками: виготовляли, возили чи вирощували щось, в декого були свої малі бізнеси. Звісно, що впродовж свого життя вони постійно зіштовзувалися з корупцією, несправедливими судами, соціальною нерівністю, а тому знали, що так і є.
Мені часто говорили: ваші політики, депутати, олігархи, їхні діти не воюють. Чому з тобою сидять трактористи, фермери, водії, слюсарі і механіки? Чому ти ж їх захищаєш? Чому ти за них воюєш? Ти взагалі мав зараз лежати в луганському степу, але тобі пощастило, що ти сидиш тут. Я казав, що, звісно, я про це думав і мені абсолютно не важливо, що роблять інші. Мені важливо, якою є моя відповідальність. Тоді я згадав цитату, яка є в одному з послань апостола Павла: «Кожен перед своїм Богом стоїть або падає». І от власне, мені треба знати, де я стою, а де падаю. Вони дадуть відповідь за себе, а я – за себе, тому мені однаково, хто що робить. Після цього вони вже не мали що мені сказати.
Завжди мене питали, чи я голосував за Зеленського, чому я його захищаю, як до нього ставлюсь. Я відповідав, що ставлюсь до Зеленського, як ставиться офіцер Збройних сил України до Верховного головнокомандувача під час війни. І ця лінія розмови також була обірвана.
У мене така методика постійно спрацьовувала. Хоча багатьом було важко протистояти цьому тиску. Зазначу, що засоби фізичного впливу теж були різними. Мені пощастило, бо я зазнав менше побиттів і катувань, ніж інші. Чимало з тих, хто зі мною був в полоні, зокрема і засуджені військовополонені, пройшли через набагато жорстокіші тортури, через справжнє пекло. Мене Бог вберіг.
Максиме, в інтерв’ю DW ви згадали про те, що ваш прадід був вбитий НКВДистами в 1938-му році. Його, як і вас, московити засудили за сфабрикованою кримінальною справою. Таке враження, що українці перебувають у замкненому колі трагічної історії. Як ви це можете пояснити?
Ви знаєте, я не думав про це, як про замкнене коло. Я справді згадав про прадіда, щойно повернувся з першого допиту по своїй «кримінальній справі», який не увійшов в саму справу. Справу офіційно розпочали 19 серпня 2022 року, а допит був ще 13-го. Це була така собі сесія залякування із застосуванням насильства. Мені окреслили мої перспективи що буде, якщо я погоджуся, або не погоджуся і не підпишу документ. Десь приблизно після чотирьох-п’яти годин цього допиту я повернувся до камери. Не міг тримати голову, але опершись на стіну, перший, про кого я подумав був мій прадід, якого 1938 року розстріляли як ворога народу.
Раніше я отримав доступ до справи мого прадіда, в якій є протокол його допиту. І там є питання стосовно того, коли і як мій прадід був завербований в контрреволюційну мережу, яка мала здійснювати диверсії, готуватися до війни і працювала як шпигунська мережа іноземної розвідки. Він відповів, що ніким він не був завербований, ні в чому такому участі не брав, і не знає, про що йде мова. Наступна репліка слідчого – «ми знаєм, что ви лжотє, что на самом деле все било вот так і вот так». І далі його відповідь на це питання: «Да, я прізнаю, что я лгал, я действительно бил завербован». Раніше теоретично я здогадувався, а зараз, уже з власного практичного досвіду, чудово розумію, що відбувалося між першою його відповіддю і наступним питанням та другою відповіддю прадіда.
У полоні у мене виникло це відчуття, що через 84 роки після розстрілу мого прадіда, його правнук в сусідній області підписав свідчення, що він робив те, чого він не робив. Мене засудили до 13 років суворого режиму. Це вже не лише інше століття, а й інше тисячоліття. Але це та сама машина і абсолютно ті самі методи.
Тяглість цієї російської каральної машини, яка не була зруйнована, не була зупинена за нашим північно-східним кордоном, не лише залишилася недоторканною, а й знову набралася сили, напилася крові, розбухла, запанувала над всім і продовжила своє існування. Розірвати це коло можна лише зруйнувавши її.
Зараз, коли українці обороняються і захищають те, що для нас основне: свободу, гідність, можливість обирати своє майбутнє життя, одне з наших завдань – зруйнувати цю машину. Якщо ми, не дай Боже, не вистоїмо, то вона існуватиме далі. І тоді, хто зна, через скільки десятків років, чиїсь онуки чи правнуки будуть змушені знову підписувати свідчення проти себе, і тоді ця тяглість триватиме далі. Наше завдання її зупинити і зруйнувати.
Ви нещодавно повернулися зі США і мали там виступи. Чи відчули ви розуміння в тих людей, з якими спілкувалися, що російську машину терору треба зруйнувати? Чи вони розуміють насправді, що таке Росія і яка це війна?
І так, і ні. З одного боку, я зустрічався з людьми, які, здається, розуміють, про що йде мова. Вони, звісно, не проживають це так, як проживаємо ми, але бодай на рівні раціонального аналізу розуміють суть.
Є інші люди, які нам співчувають і мають бажання допомогти та підтримати тих, хто бореться за правильну справу та захищається. Але, мені здається, їм бракує усвідомлення того, що це не локальна російсько-українська історія десь там на сході Європи. Вони не зовсім розуміють, що це набагато глобальніше. Американці знають, що російська пропаганда представляє війну, як протистояння Росії і Заходу, Росії і Сполучених Штатів, Росії і Європи. Але, як на мене, вони не ставляться до цього занадто серйозно. А даремно. Тому що ця війна не про території, і, безумовно, не про ресурси, це набагато глобальніша історія. Мені здається, що людям на Заході бракує розуміння, що вони вже включені в цей процес, хочуть того чи ні, і що наші програші – це наші спільні з ними програші, а наші перемоги – це наші спільні перемоги.
Ви згадали про російську пропаганду, яка як вірус охопила інформаційний простір. Як їй протидіяти всередині країни і у міжнародному полі, бо це пропаганда світового масштабу, яка, здається, вже перевершила навіть гітлерівську пропаганду?
Мені здається, що такої пропагандистської машини, яку вибудувала Росія, не бачили не лише ми, а й покоління перед нами. Це, мабуть, найбільша пропагандистська машина в сучасній історії.
У 2008 році я, як журналіст, був разом з оператором під час російсько-грузинської війни в Сухумі, в Абхазії. І в готелі, де я зупинявся, працював телевізор з двома телеканалами: один місцевий абхазький (він мовив кілька годин на добу і там переважно були випуски новин російською або абхазькою, якісь етнічні танці), а другий канал був «Россия-24», який, відповідно, мовив цілодобово. І я його дивився в перервах між зйомками. Приблизно на третій день спіймав себе на думці, що, можливо, чогось не розумію, а, може, і справді є якесь раціональне зерно в тому, що вони [російські медіа] говорять… Я себе на цьому спіймав і подумав: «Ого, непогано».
Тоді для себе дійшов висновку, що маю справу і сприймаю результати роботи наймасштабнішої пропагандистської машини, яку взагалі коли-небудь бачив.
У травні 2014 року я був в Донецьку і там по телевізору транслювали російські телеканали. І я зрозумів, що в порівнянні з тим, що було в травні 2014, 2008 рік був дитячим садочком. Тому що в 2014-му це була уже набагато більша пропагандистська машина, де ЗМІ були лише її частиною. На практиці можна було побачити взаємодію пропагандистів, хакерів і диверсійних груп на місці, які координували свої дії.
А те, що є зараз – ще набагато потужніше, ніж те, що було в 2014-му році. Одні і ті ж наративи в різних формулюваннях проштовхуються на різні аудиторії, різними каналами. Відбувається експлуатація соцмереж, іноді безграмотна, а часто дуже грамотна робота з морально-психологічним станом людей, особливо втомлених війною на виснаження.
Україна перестає бути у фокусі міжнародних медіа. Наприкінці третього року війни для іноземної аудиторії – це просто ще одна війна, від якої, попри симпатії до однієї зі сторін, всі втомилися. На жаль, ми не перші, хто проходять через трагічні події. Згадайте, що відбувалося з війною в Сирії – це гра на втомі від одних і тих самих новин. Якщо грамотно грати (а Росія веде грамотну гру) – це дозволяє проштовхувати оці наративи.
Що робити з цим? Я ніколи не був прибічником того, що на противагу російській пропагандистській машині нам треба побудувати свою дзеркальну пропагандистську машину, яка би працювала так само тільки зі знаком плюс. На те є дві причини. Перша – неспівмірність ресурсів. На жаль, російська пропагандистська машина побудована, налагоджена на багатьох регіональних і локальних конфліктах, змащена величезними нафтовими грошима. У нас немає таких ресурсів і, на щастя, ми не були стороною у військових конфліктах в інших країнах.
По-друге, спроба дзеркально побороти таку пропаганду, навряд чи буде успішною просто тому, що ворог будує все винятково на брехні. Але мені здається, що в нас є перевага. Наша перевага асиметрична, бо ми собі можемо дозволити те, що вони не можуть: публічну дискусію, обговорення, розмаїтість думок. А там фактично – лінія партії, як сказали, так і висвітлюють. Натомість наші наративи походять знизу, а не згори. У нас самі люди, народ, спільноти породжують і поширюють ці повідомлення.
Дуже важливо зараз, особливо у зовнішній комунікації, та й у внутрішній, не дати затерти людський вимір того, що відбувається. Коли ми говоримо про черговий втрачений населений пункт, або про тих, хто потрапили чи утримуються в полоні, або тих, хто загинув, – то за цифрами затираються людські історії. Тому вкрай важливо підтримувати людський вимір війни, показувати, наскільки нам важливі і цінні люди. Для нас ця війна не про землю, а передусім про людей. І в такому ракурсі люди в різних спільнотах і в різних країнах можуть себе зіставити з нами. Тоді раптом історія перестає бути далекою, а стає індивідуальною, яку інша людина може накласти на себе, і хоча б приблизно зрозуміти, що відбувається.
Ще один важливий аспект – цінності. Нам треба говорити про цінності не як про якусь абстракцію, а як про те, на чому ми стоїмо і що захищаємо. Тоді світові буде зрозуміло, що це не локальна російсько-українська, східноєвропейська історія, а що ця історія – глобальна, важлива для всіх, хто хоче жити вільно і без страху. Треба з цим працювати впевнено і вперто, не зважаючи на те, що відбувається. У нас є на що спертися, треба на цьому стояти.
Максиме, ви майже два з половиною роки були поза інформаційним контекстом, і не знали, що відбувається в Україні. Яким було ваше враження після повернення, наскільки змінилась Україна за цей час? Як змінилась війна, ми і, зрештою, наш ворог?
У колонії я не знав, що відбувається в Україні. Я міг щось собі уявити, коли вже був доступ до ЗМІ, точніше, російської пропаганди, але деякі зернятка інформації звідти можна було вилущити. Наприклад, вже в колонії, будь-які акції родичів полонених регулярно показували у програмі Скабєєвої. Росіяни це подавали так, ніби наші родичі у відчаї, українська «так звана влада» забула про полонених, використала їх, викинула, і так далі. Але ми знали, що про нас і таких, як ми, пам’ятають, за нас борються. В самому серці країни, яка воює, відбувається масовий захід, фактично масовий протест, навіть в умовах війни – це означало, що Україна вільна. В Росії це неможливо. Однак я не міг собі уявити, що відбувається насправді.
Після повернення з колонії, у мене виникло багатошарове враження з багатьма різними компонентами, яке постійно доповнювалося. Я боявся набагато гірших змін, зокрема що Україна буде біднішою, жорсткішою, що права і громадянські свободи будуть урізані до мінімуму під приводом війни, що все навколо буде сірим і втомленим. А я повернуся в країну, де, звісно, є обмеження в правах і свободах, що неминуче у воєнний час, однак є розмаїття думок, публічна дискусія, свобода преси.
Пам’ятаю одну з перших своїх розмов з батьками після звільнення, і вони сказали, що їх засмучують новини, які вони читають в медіа. Я відповів, що новини дуже сумні, однак тут є позитив. Вони мене не зрозуміли, а я їм пояснив. Я дуже довгий час перебував в інформаційному полі російської пропаганди, де все чудово: росіяни перемагають, йдуть вперед, оточені ворогами, які їх ненавидять, тому що вони такі класні, і веде їх мудрий лідер. Усе у них прекрасно. А потім я повернувся додому, відкрив медіа, а там жахи, корупція, скандали, і я розумію, що потрапив у вільну країну, де можна про це говорити. У Росії – не можна, а в Україні можна. Це було дуже важливо для мене.
Мене також потішив справжній бум в усіх царинах культури і мистецтва. Сьогодні неможливо купити квитки не тільки на прем’єри театральних вистав, а й на концерти класичної, барокової музики. Мене вразила неймовірна кількість книгарень, які відкрилися. Я людина книг і тексту – для мене це дуже важливо. Перед тим, як потрапити до полону, я бачив надзвичайно песимістичний прогноз з українського книговидання. Навесні 2022 року писали про те, що велику частину виробничих потужностей знищено, а крім цього під час війни люди не купують книжки, а купують, умовно кажучи, бронежилети. Але ні, люди купують книжки і видають книжки, їхній асортимент – величезний і це абсолютно неймовірно.
Ми, безумовно, стали жорсткіші і втомленіші – це неминуче. Люди з песимістичними поглядами мені казали, що Київ живе так, наче війни немає, ніби вона десь далеко, а тут вирує якесь клубно-богемно-барне життя, де одні ухилянти. У мене абсолютно не було цього враження, коли я повернувся до столиці. Київ був у сірих і чорних тонах не лише в одязі, а й у настроях. Це дуже зібране місто – столиця країни, яка веде війну на виживання. Тут відчувається особливе ставлення до військовослужбовців. У 2022 році воно було неймовірним, постійно відчувалася вдячність людей за те, що ми захищаємо. Зараз все складніше, але все одно це є.
Я бачу, що є певний гедонізм кризового часу. Дуже багато людей святкують життя просто тому, що розуміють – відкладати немає куди: може прилетіти в будь-який момент. Але в кожному розважальному закладі, барі чи кав’ярні, перше, що ти бачиш – плакат з QR-кодом на донати для бригади, полку або підрозділу. Волонтерство стало невід’ємною частиною життя. Донатити – стало правилом для сотень тисяч людей. Творяться абсолютно неймовірні речі, і це все на тлі втоми, виснаженості, страшного горя, яке нас поглинуло. Але ми якось даємо собі з цим раду, враховуючи те, що ніхто не думав, що війна триватиме три роки. Певним чином це диво, що ми стоїмо. Тому, порівнюючи з тим, чого побоювався, я був радше приємно вражений тим, що я побачив.
Звісно, що є зміни в системі ухвалення рішень в країні, відбулась певна централізація. Зважаючи на воєнні умови, це було неминучим. Я тільки сподіваюся, що ті, хто зараз ухвалюють рішення в державі, розуміють, що це тимчасовий вимушений стан. І що ніхто не буде чіплятися за ті повноваження, які вони де-факто отримали через трагедію оборонної визвольної війни, а щойно буде можливим – повернуться до плюралістичного, більш гнучкого механізму ухвалення рішення.
Яким ви бачите завершення цієї війни?
Завершення війни – дуже складне питання. Всі війни закінчуються переговорами, крім тих, де одна сторона повністю знищує іншу (інституційно або фізично, на жаль, це теж можливо). Рано чи пізно, так чи інакше відбудуться перемовини. За результатами цих переговорів, Україна і ми, як спільнота, маємо отримати реальні гарантії безпеки з технічно прописаними механізмами. Чому на нас не зможуть напасти знову і що буде, якщо нападуть? Хто і з якими ресурсами прийде нам на допомогу?
Якщо таких гарантій не буде, то війна не закінчиться. Буде перемир’я, перепочинок, який дозволить ворогу мобілізуватися, зібрати сили, підтягнути найогидніші світові диктатури на свій бік (що вже почасти відбулося) і відновити війну з набагато більшою силою, потугою і горем, яке це несе. Тому єдине завершення війни хоча би на якийсь притомний період часу – це гарантії безпеки. Буде це членство в НАТО, чи низка двосторонніх угод про взаємну допомогу і підтримку у випадку нападу – я не знаю. Я не політик і не оборонний стратег. Але якщо цього не буде, війна не закінчиться, можливо, буде перерва.
У довготерміновій перспективі сподіваюся, що рано чи пізно вдасться захистити наших людей, які залишились на окупованих територіях. Можливо, не воєнним шляхом, але, сподіваюсь, що це відбудеться. Мене надзвичайно турбує те, про що зараз говорять – що частина окупованих територій залишиться під фактичним контролем Росії. У мене немає фетишизму територіальної цілісності, але втрата контролю над частиною території – це остаточне руйнування тієї системи європейської безпеки, яка була створена після Другої світової війни. Втім, головне те, що сотні тисяч наших співгромадян фактично залишаться в заручниках держави-агресора. Це мене дуже турбує. Я сподіваюсь, що рано чи пізно ці люди повернуться до нас.
Звісно, хочемо ми того чи ні, поки з нами межуватиме Росія в тому вигляді, в якому вона є, або в якомусь іншому подібному до того, який є, ми постійно перебуватимемо під загрозою. Нам доведеться йти дуже тонкою лінією між постійною готовністю оборонятися і мати для себе відповідні ресурси, та збереженням свободи і дотриманням прав людини всередині країни. Це дуже непросто, але можливо.
Я вірю в те, що ми можемо це зробити. Усі ці три роки повномасштабної війни, перед нами постійно стоять майже неможливі завдання. Слава Богу, з більшістю нам вдається давати собі раду. Я сподіваюсь, що і далі ми зможемо це робити.
Максиме, ви стали почесним промовцем на випускних урочистостях в Українському католицькому університеті. Це велика честь для нас. Дякуємо вам, що знайшли можливість приїхати в УКУ. Які у вас враження від цієї зустрічі і університету?
У мене прекрасне враження від університету. Я не вперше в УКУ, але був тут досить давно. За цей час університет розрісся, збільшився. Відчувається не лише фізична експансія (збільшення кількості студентів), хоча і це також, але й якісний розвиток. І саме це треба цінувати, бо це одна з кращих практик, на які варто орієнтуватися. Тут немає відчуття інерції, тим більше застою (те, що притаманне багатьом іншим закладам). В УКУ є відчуття руху, динаміки, а головне реагування, іноді навіть проактивного реагування на ті виклики, які ставить сьогодення. Ось це все якраз про сучасний Український католицький університет.
Для УКУ були і залишаються характерними – повага до розмаїття і відкритість для всіх, хто хоче тут навчатися. Дуже сподіваюся, що попри воєнний час і специфіку вищого навчального закладу, це збережеться. Хоча я мав лише короткотерміновий контакт з університетською спільнотою, однак в мене залишилося враження відкритості і якості. Мені це дуже подобається.
Головне фото Олександра Урбана
