Плавильний казан асиміляції: міфи та правда про радянську «дружбу народів».

“Дружба народів”: фасадна ідеологема приховувала русифікацію та системне нищення ідентичностей

Гасло “дружба народів”, що лунало з радянських трибун, насправді було лише прикриттям для примусової русифікації, створення штучних конфліктів та планомірного нищення національних ідентичностей. Про це свідчать численні факти та аналіз істориків, зокрема Олександра Алфьорова, голови Українського інституту національної пам’яті.

“Радянська система створила “котел”, де народи мали переплавитися, щоб утворити єдину спільноту – “Homo sovieticus””, – пояснює Алфьоров. За його словами, за словом “мир” у СРСР не було реального миру, а “дружба народів” маскувала асиміляцію та приховану війну проти сусідів.

Міжетнічні конфлікти: прихована “порохова діжка” Радянського Союзу

Попри офіційну пропаганду про мир та злагоду, радянське суспільство було пронизане глибокою міжнаціональною напругою. Результати експерименту з двома системами штучного інтелекту, проведеного для з’ясування кількості верифікованих етнічних конфліктів у СРСР, вражають. ChatGPT оцінив кількість насильницьких етнічних конфліктів від 20–30 до 100, тоді як Gemini зазначив, що більшість дослідників фіксують понад 200 випадків міжетнічного напруження за весь період існування радянської імперії. Ця розбіжність пояснюється тим, що радянська влада ретельно замовчувала такі суперечності, які вибухали назовні кривавими зіткненнями після розпаду СРСР.

Радянська система успадкувала та розвинула шовіністичні традиції Російської імперії. Коріння внутрішнього напруження сягало побутового антисемітизму, який транспортувався в радянське суспільство від царських чорносотенців. Українська історіографія, наприклад, звинувачувала в антисемітизмі Симона Петлюру, замовчуючи при цьому той факт, що українська Одеса стала однією з батьківщин сіонізму.

Паралельно діяла системна ієрархічна дискримінація за мовною та культурною ознаками. Відхилення від російської мови ставало об’єктом насмішок, а фольклор таврував представників інших національностей як “обмежених”. Це формувало комплекс меншовартості в інших народів і возвеличувало росіян, для яких створювалися виключно позитивні або “героїчні” фольклорні образи. За часів Сталіна концепція “дружби народів” збагатилася теорією про “слов’янські народи”, де російський народ проголошувався “старшим братом”.

Інституційні конфлікти, побудовані на виселенні та асиміляції, були закладені самою державою. Яскравим прикладом є події 1958 року в Грозному. Повернення депортованих чеченців призвело до масштабного конфлікту з російськомовним населенням, яке заселилося в їхні домівки. Ця модель переселення російськомовного населення на зачищені від корінних жителів території згодом застосовувалася в Криму, Львові та продовжує реалізовуватися на окупованих територіях України.

“Так звана “дружба” в цьому контексті – це зовсім не дружба. Це політика асиміляції”, – підкреслює Олександр Алфьоров. “Москва свідомо підтримувала та створювала ці конфлікти”.

Культ “старшого брата”: нерівність республік та культурне привласнення

З deklarтивною рівністю всіх республік та понад 130–150 етносів, радянський “котел” функціонував за суворими правилами прихованого расизму та культурного привласнення. Усі досягнення імперської та радянської культури декларувалися як надбання виключно “російського народу”. Приховувалося ефіопське коріння Пушкіна, шотландське – Лермонтова, українське – Чехова і Гоголя, а також той факт, що Достоєвський був сином греко-католицького священника з Поділля.

Ідентичність у СРСР була гнучкою, але з чітким вектором на русифікацію. Кар’єрний чи соціальний успіх за радянських часів часто призводив до переходу в категорію “советский писатель” або “русский”. Приналежність до “русских” визначалася не походженням, а просуванням по кастовій драбині. Під час вступу до партії, вишу чи отримання офіцерського звання людей масово записували “русскими”, змінюючи прізвища. Нерідко брат і сестра зі спільними батьками однієї національності вписувалися різними національностями.

“Національність у СРСР стала не ідентичністю за походженням, а партійною, культурно-громадською чи робітничою приналежністю до певної касти”, – пояснює Алфьоров. “Можна було стати “русским”, якщо один із батьків мав такий запис. Політика щодо національностей формувалася так, щоб у категорію “переможців” впліталося якомога більше “русских””.

Гасло “дружба народів” було таким самим пропагандистським інструментом, як і “мир, май, труд”. За декларованим “миром” ховалися постійні військові інтервенції СРСР. Вузли міжетнічного напруження свідомо формувалися спецслужбами. Порівняння радянської “дружби народів” із сучасним європейським мультикультуралізмом є хибним, оскільки європейська полікультурність є механізмом інтеграції, тоді як радянська політика була спрямована на фізичне та культурне знищення корінних народів.

Для України ця політика означала планомірне витіснення мови та культури. На етнічно українських землях у складі РФ було повністю знищено українську інфраструктуру. Українському народу в СРСР відвели показово-декоративну роль: етнографічний “віночок”, ансамблі та хори. Радянський кінематограф сформував стійкий стереотип про українця як про хитрого, наївного, огрядного або суржикомовного персонажа, часто комічного чи зрадника. Натомість носієм цивілізації, інтелекту та наукового прогресу завжди виступав “освічений русский инженер”.

“Українська мова в СРСР оголошувалася мовою села і позбавлялася права обслуговувати місто”, – зазначає Алфьоров. “Радянський кінематограф нормалізував меншовартість українця. Все це робилося для того, щоб асимілювати, знищити культурний пласт і створити черговий плацдарм для просування вищої імперської ідеології далі”.

Таким чином, радянська “дружба народів” була не прагненням до гармонії, а ідеологічною ширмою для примусової русифікації, створення контрольованих конфліктів та консервації меншовартості поневолених націй.