Нескорена пам’ять: 50 років української боротьби за права

9 листопада 1976 року – створення Української Гельсінської групи: на шляху до захисту прав людини

Український правозахисний рух має глибоке коріння, що сягає півстоліття. Його витоки – у відвазі небагатьох, хто в умовах радянського тоталітаризму наважився вимагати дотримання прав людини. Цей рух еволюціонував у боротьбу за демократичну незалежну державу, здобув міжнародне визнання, зокрема Нобелівською премією миру, і сьогодні, в умовах російської агресії, залишається одним із ключових голосів України на світовій арені.

Від внутрішньодержавних справ до міжнародного права

Тривалий час міжнародне право розглядало дотримання прав та свобод людини як виключну прерогативу кожної окремої держави. Ситуація почала змінюватися з появою Організації Об’єднаних Націй та ухваленням її Статуту, де права людини вперше зайняли чільне місце серед цілей міжнародного співробітництва. Статут зобов’язував держави сприяти загальній повазі та дотриманню прав людини, хоча й не містив їх вичерпного переліку та не передбачав ефективних механізмів індивідуального захисту. Важливими кроками стали ухвалення у 1948 році Загальної декларації прав людини, а у 1966-му – двох пактів про права людини. Радянський Союз, підписавши ці документи у 1968 році, ратифікував їх лише у 1973-му.

Проте, механізми міжнародного контролю залишалися слабкими, а радянська влада практично не допускала зовнішнього втручання у цю сферу. Це означало, що громадяни СРСР, чиї права порушувалися, практично не мали дієвих міжнародних інструментів захисту. Цю ситуацію влучно ілюструє тогочасний анекдот: радянський громадянин приходить до юриста з проблемою. На його запитання: “Чи маю я право…?” – юрист відповідає: “Так, звичайно!”. Але коли мова заходить про конкретні дії: “А чи можу я…?” – відповідь стає категоричною: “Ні! Ви нічогісінько не можете”. Права, хоч і закріплені на папері, фактично існували лише настільки, наскільки це дозволяла держава.

Гельсінський акт як пастка для СРСР

1 серпня 1975 року в Гельсінкі 35 держав, включно з Радянським Союзом, підписали Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Документ складався з трьох ключових блоків: політичного, економічного та гуманітарного, останній з яких був присвячений правам і свободам людини. Держави-підписанти взяли на себе зобов’язання поважати основоположні права, зокрема свободу думки, совісті, релігії та віросповідання, а також сприяти реалізації громадянських, політичних, економічних і культурних прав.

Для радянського керівництва на чолі з Леонідом Брежнєвим головним здобутком було міжнародне визнання непорушності повоєнних кордонів в Європі. Гуманітарні положення Акта розглядалися радше як формальність. Однак, вони неочікувано стали потужною політичною основою для нового етапу правозахисного руху. Відтепер дисиденти мали змогу апелювати не лише до внутрішнього радянського законодавства, а й до міжнародних зобов’язань, взятих на себе Кремлем.

Вже у 1976 році в СРСР почали виникати Гельсінські групи: спочатку в Москві, а згодом в Україні, Литві, Грузії та Вірменії. Їхні учасники взялися за документування порушень прав людини та передачу цієї інформації міжнародній спільноті. За свою діяльність вони зазнавали жорстоких переслідувань: ув’язнень, відправлень до психіатричних лікарень та таборів. Український правозахисний рух не виник на порожньому місці. Йому передувала діяльність шістдесятників, самвидав, протести проти політичних репресій, робота таких діячів, як Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк. Саме на цьому ґрунті визріла ідея створення Української Гельсінської групи.

Десятеро, хто кинув виклик системі

До створення Української Гельсінської групи (УГГ) інтереси України в Московській Гельсінській групі представляв генерал Петро Григоренко. Згодом виникла ідея сформувати окрему українську правозахисну організацію. Відома російська правозахисниця Людмила Алексєєва згадувала, що звістка про створення УГГ викликала у неї страх, адже Україна вважалася регіоном, де за такі дії карали найжорстокіше. Вона зазначала: “Коли вони (Микола Руденко і Левко Лук’яненко) сказали, що хочуть створити Гельсінську правозахисну групу в Україні, я похолола. На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали за такі речі саме в Україні. Ми просили західних журналістів писати про Українську Гельсінську групу якомога частіше, писати про кожного з цієї групи, бо це були камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах того часу було саме серед членів УГГ”.

9 листопада 1976 року було офіційно оголошено про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відкрито документувала порушення прав людини радянською владою та інформувала про них міжнародну спільноту. Засновниками групи стали: Микола Руденко, Петро Григоренко, Оксана Мешко, Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Ніна Строката, Іван Кандиба, Олекса Тихий, Мирослав Маринович і Микола Матусевич.

Мирослав Маринович зауважує, що, суворо кажучи, засновниками Групи були лише Микола Руденко та Петро Григоренко, між якими і виникла ідея створення української групи. Крім того, існувало потужне коло підтримки, куди входили ті, хто працював на спільну мету, не афішуючи свого членства. Зокрема, Раїса Руденко, дружина Миколи Руденка, фактично виконувала функції секретаря групи і також зазнала арешту. Ольга Гейко займалася тим, що брала напрокат друкарські машинки для друку матеріалів Групи.

Згодом до правозахисної діяльності долучилися В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Надія Світлична, Василь Овсієнко, Микола Горбаль та інші. Загалом група об’єднала близько 40 правозахисників. Вони не створювали підпільну організацію для повалення влади, а обрали інший шлях спротиву: відкрите документування порушень прав людини, оприлюднення фактів репресій та звернення до міжнародної спільноти. У документі “Наші завдання” 1978 року учасники групи наголошували, що їхня діяльність ґрунтується “на засадах єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян”. Вони відстоювали права політв’язнів, релігійних громад (зокрема, переслідуваної Української греко-католицької церкви), протидіяли зловживанням у психіатрії, наполягали на нерозривності прав людини і нації.

Значну роль у підтримці українських правозахисників відігравала діаспора. У листопаді 1976 року у Вашингтоні було створено Комітет Гельсінських гарантій для України, а з 1978-го за кордоном діяло представництво УГГ. Тексти меморандумів та документів УГГ, які вдавалося поширювати попри переслідування КДБ, транслювалися через Радіо Свобода та інші західні радіостанції. Ці ефіри були чи не єдиною можливістю для громадян СРСР почути правду.

Ціна правди: арешти, табори, заслання

Кожен, хто долучався до УГГ, усвідомлював ризик потрапити за ґрати. Попри відвертий характер організації, радянська влада жорстоко переслідувала її членів. Більшість учасників отримали максимальні терміни ув’язнення, заслання або були запроторені до психіатричних лікарень. Четверо членів групи загинули в радянських таборах: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Михайло Мельник наклав на себе руки перед арештом, щоб уникнути рук КДБ. Уже в лютому 1977 року були заарештовані Микола Руденко та Олекса Тихий. У квітні – Мирослав Маринович та Микола Матусевич – наймолодші засновники УГГ. Згодом переслідувань зазнали практично всі засновники та нові учасники групи.

До 1981 року близько 30 активістів перебували в радянських таборах, тюрмах або на засланні. Лише небагатьом вдалося виїхати на Захід, але й там вони продовжували діяльність. До кінця 1981 року організація в Україні була фактично розгромлена. Проте, попри репресії, група не припинила існування. Вона стала символом того, що навіть за тоталітарного режиму людина може відмовитися від страху та відстоювати правду. Мирослав Маринович підкреслює, що УГГ стала не просто голосом захисту прав людини, а моральним викликом тоталітарній імперії, яка будувалася на замовчуванні та страху. 9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила закон про “Правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті”, серед яких було зазначено й Українську Гельсінську групу.

Від УГГ до Нобелівської премії миру: нова генерація українських правозахисників

Наприкінці 1980-х років, з огляду на зміну політичних обставин, Українська Гельсінська група відновила діяльність, а в 1988 році трансформувалася в Українську Гельсінську спілку. Її учасники активно долучилися до національно-демократичного руху, боротьби за незалежність та становлення української державності. Паралельно виникали нові правозахисні ініціативи. Однією з організаційних спадкоємиць гельсінської традиції стала створена у 2004 році Українська Гельсінська спілка з прав людини.

Під час Революції гідності у 2013–2014 роках правозахисники документували порушення прав людини та координували ініціативу “Євромайдан SOS”. Після початку російської агресії вони зосередилися на фіксації злочинів у Криму та на Донбасі, а з повномасштабним вторгненням Росії одним із ключових напрямів їхньої роботи стало документування воєнних злочинів проти цивільного населення.

На сьогодні в Україні діє значна кількість правозахисних організацій, що охоплюють як великі всеукраїнські об’єднання, так і невеликі місцеві ініціативи. Серед найвідоміших – Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ), яка об’єднує 26 недержавних організацій. Варто зазначити, що Московська Гельсінська група, найстаріша російська правозахисна організація, була ліквідована у січні 2023 року. Харківська правозахисна група (ХПГ) – одна з найстаріших в Україні, тісно пов’язана з дисидентським рухом. Важливу роль відіграють також Центр громадянських свобод, відзначений Нобелівською премією миру 2022 року, Центр прав людини ZMINA, Кримська правозахисна група та інші.

Якщо у 1976 році українські правозахисники збирали та передавали за кордон інформацію про злочини радянського режиму, то сьогодні їхні послідовники роблять це в незрівнянно більших масштабах, використовуючи сучасні технології та міжнародні правові механізми. Вони документують воєнні злочини Росії, катування, насильницькі зникнення, депортації українських дітей, допомагають цивільним заручникам та військовополоненим, домагаються розслідування злочинів і притягнення винних до відповідальності. П’ятдесят років тому український правозахисний рух починався з десяти людей, які вирішили не мовчати. Сьогодні він став значно масштабнішим, професійнішим та інституційно розгалуженим. Але його сенс залишається незмінним: не дозволити державі перетворити людину на безправний об’єкт своєї політики.