Дружина «Скіфа»: «Як dingin, одягаю його сорочку»

Надгробний напис на пам’ятнику сержанту Роману Димничу звучить пронизливо: «Я мав сім’ю, дім, роботу, друзів, плани, мрії. Але настав час, коли найважливішим стало майбутнє України». Ці слова – не просто епітафія, а свідчення глибокого усвідомлення обов’язку, яке спонукало до подвигу.

Життя, обірване війною

У затишній чернівецькій кав’ярні Олеся Димнич, дружина загиблого сержанта Романа Димнича (позивний «Скіф»), тримає в руках чорну сорочку свого чоловіка. «Коли мені холодно, я одягаю чоловікову сорочку. І мені одразу стає якось так тепло, наче він поряд і обіймає мене», – ділиться вона з кореспондентом «Укрінформу». Роман загинув у січні 2024 року на Харківщині. На столі перед Олесею – його нагороди та створений нею фотоальбом, своєрідний літопис пам’яті. Кожна світлина – спогад, що огортає серце теплом і болем. Ось Роман з донькою Анастасією, ось він серед побратимів – високий, гарний, завжди у захисті, хоча фотографій, як зітхає дружина, залишилося обмаль.

Серед відзнак Романа – «Ветеран війни», «За оборону рідної держави», «За заслуги перед Буковиною», «На славу Чернівців» та медаль «За військову службу Україні». «Не треба нам нагород, поверніть нам Романа», – повторює слова його матері Олеся, розуміючи, що минулого не повернути. Та пам’ять про нього, його спогади та фотографії, залишаться назавжди.

«Це мали зробити ми, щоб не довелось нашим дітям»

Роман Димнич народився 3 листопада 1974 року на Буковині. Здобувши кілька вищих освіт – медичну, біологічну, історичну та економічну – він працював у Чернівецькій санепідемстанції, а згодом очолював відділ з питань гігієни праці в обласному управлінні Держпраці. Його цікавість до історії України та українознавства стала не лише хобі, а й дороговказом.

З Олесею вони познайомилися ще в шкільні роки, а одружилися, коли їй було 17, а йому – 23. Разом прожили 27 щасливих років, виховуючи доньку. Роман був свідомим патріотом. Ще у 2014 році, не повідомивши нікого, він звернувся до військкомату, але тоді його не мобілізували за станом здоров’я. «Це мали зробити наші батьки. Вони цього не змогли, у них не було того рівня свідомості. І це маємо зробити ми, щоб не довелося нашим дітям», – пояснював він своє рішення дружині.

З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Роман не вагався. Зранку, дізнавшись про події, він зібрав необхідні речі і пішов до військкомату. Незважаючи на проблеми із серцем, його впертість та рішучість були непохитні. «Якщо його не візьмуть офіційно, сяде на потяг і просто поїде в Донецьк», – згадує Олеся його слова. Так Роман опинився у лавах ЗСУ, служив у десантно-штурмових підрозділах, а пізніше – у 202-му окремому батальйоні 103-ї окремої бригади територіальної оборони. Обіймав посаду бойового медика, був на Донецькому та Харківському напрямках. Дружині він писав лише короткі повідомлення: «Привіт, у мене все добре», аби не хвилювати її.

Чекала на повідомлення, що вийшов із позиції

Роман був надзвичайно відповідальним. Навіть маючи можливість приїхати додому у відпустку, він часто відмовлявся, не бажаючи залишати побратимів. Одного разу, коли Олеся хотіла відвідати його, Роман категорично заборонив, посилаючись на небезпеку. «Я тобі залишив маму, дитину. Все, ти з ними», – сказав він.

Бували періоди, коли зв’язку не було тижнями. Перебиті переправи, тривалі бої – все це змушувало рідних жити в постійному напруженні. Іноді хтось із побратимів, маючи зв’язок, надсилав короткі повідомлення чи смайлики – аби рідні знали, що з бійцями все гаразд. «Ми хоча б раз на тиждень бачили смайлик від чоловіка. Я тоді переконувала себе, що все добре. Коли він був живий, я чекала, що він вийде на зв’язок, повернеться з позиції. А коли його не стало, зрозуміла, що ті тижні очікування були щасливими, бо ти ще чогось чекала», – зі сльозами на очах ділиться Олеся.

Роман загинув 18 січня 2024 року в селі Кислівка на Харківщині внаслідок атаки ворожого дрона. Олеся дізналася про загибель чоловіка під час онлайн-уроку. Повідомлення від побратима було коротким і страшним: «Нам дуже шкода. Прийміть найщиріші співчуття. Рома був великою людиною, воїном». Незважаючи на шок, вона дотягнула урок, а потім, попросивши номер для підтвердження, отримала страшну відповідь: «Нема тобі чий дати номер. Там усі або 200, або 300». Романа поховали в рідних Чернівцях. Йому було 49 років.

«Тато обіцяв повернутися»

Найважче для Олесі – бачити, як донька переживає втрату батька. Анастасія довго не могла висловити свої почуття, пів року не плакала. Перший раз розплакалася влітку на могилі батька, сказавши: «Тато мене вчив завжди казати правду і дотримуватися слова. Але ж він мені обіцяв повернутися з війни. І не дотримав слова». Олеся намагалася допомогти доньці прожити горе, але спочатку дівчинка майже не виходила з кімнати.

Олеся відчуває, як суспільство не завжди вміє спілкуватися з родинами військових. «Найболючіше – бачити, як дитина приходить зі школи й плаче, бо інших дітей привіз тато, а її – ні. А ще хтось може запитати: “А що, у тебе немає тата?”. Ще можна зрозуміти, коли це запитує дитина. Але коли таке говорить доросла людина: “Чому ви його не зберегли? Чому ви його відпустили?” – це взагалі не вкладається в голові», – розповідає вона, наголошуючи на необхідності обережного ставлення до тих, хто втратив близьких.

«Маємо пам’ятати, заради чого він віддавав життя»

Після загибелі чоловіка Олеся продовжує працювати вчителькою. Їй допомагають донька, свекруха, учні, яких вона називає «своїми сонечками». Вона вчить дітей не дивитися російські мультфільми та не слухати російську музику. «Я пояснюю, що росіяни – наші вороги. Багато дітей приходили до першого класу й навіть не знали про війну. Я кажу їхнім батькам, що це неправильно. Ми маємо розповідати дітям про війну. Так, робити це делікатно, зважаючи на їхній вік, але не замовчувати».

У їхній школі з першого класу лунає гімн України, проводять хвилину мовчання. Діти знають про куточок пам’яті, присвячений Роману Димничу та всім загиблим захисникам. «Я пояснюю їм, що вони мають навчатися, аби згодом відбудувати країну. Росія занепаде, а Україна процвітатиме, бо за це вже заплачено надто високу ціну. Мій чоловік віддав життя за те, щоб ми ходили у вишиванках, співали колядки, розписували писанки, святкували Святвечір. За те, щоб ми були нацією. І наша місія – це зберегти», – переконана Олеся.

Роман Димнич глибоко шанував українські традиції. Родина ще давно почала святкувати Різдво 25 грудня, дотримувалася звичаїв Святвечора. Олеся вишивала чоловікові сорочки. Одну з них, вишиту на весілля, поклала на труну. На пам’ятнику Роману – дві світлини: у військовій формі та у вишиванці.

Дружина довго думала над написом. Хотіла знайти слова, які передали б, наскільки неймовірною була людина з великим серцем. Зрештою, зупинилася на словах, що відображають його жертовність: «Я мав сім’ю, дім, роботу, друзів, плани, мрії. Але настав час, коли найважливішим стало майбутнє України». Олеся часто розмовляє з чоловіком, розповідає про свої турботи, просить допомоги: «Я з ним розмовляю, пишу йому листи. Постійно відчуваю його підтримку. Він – наш ангел…»