Її сила – в її дітях!
Після свого першого інтервʼю з Дмитром Чупілком я відчула в собі бажання писати про людей більше. Не маючи ні досвіду, ні журналістської чи філологічної освіти, я взялась за перо з єдиним наміром – робити людей щасливішими. В чому тут щастя? В увазі, у можливості бути почутими та розповісти про себе, згадуючи своє життя до дрібниць.
Люди по своїй природі дуже допитливі. Я, до прикладу, проходячи повз чужий будинок, частенько зазираю у чуже віконце. Ввважаю, багато хто має такий грішок. Тож чому б не задовільнити людську цікавість та не знайомити вас, шановні читачі, один з одним через шпальти газети? Невже не цікаво знати людину дещо більше, ніж просто в обличчя?
Сьогодні я говорю із жінкою, яка сказала про себе так: «Якби моя воля, я б знищила поняття “несправедливість”».
Лідія Зінчук – бібліотекарка за освітою і професією із мальовничого села Врублівка, що на Романівщині, а також – мама двох чарівних доньок, яких виростила сама і якими дуже пишається.
Лідія Петрівна народилась, виросла і проживає у Врублівці. Донька будівельника і простої робітниці — Петра Андрійовича та Анісії Захарівни Зінчуків.
То ж знайомтесь – жінка, сила якої в дітях.
- Лідо, де Ви берете силу, щоб триматись у потрібній життєвій колії?
- Моя сила? Вона в мені з народження. І знаєте, її стільки, що якби я дала їй волю, то, мабуть, зруйнувала б на своєму шляху все несправедливе. Від одного лише відчуття несправедливості в мені наче прокидається вулкан, який прагне виверження.
- А Ви можете себе стримувати, опановувати в критичних ситуаціях?
- Звичайно, можу, але бували випадки, коли мусила висловлювати правду, щоб зберегти власну гідність. Разом з тим я ніколи не переходжу межу дозволеного. Знаю різницю між гордістю та гординею. Я не дозволю взяти себе під ноги, але й в передній ряд теж не лізу.
- Але все одно буде так, як сказала Ліда?
- Так.
- Якою Ви були дитиною?
- О! Дитинство в мене було суперським! Я була малою бешкетницею. У мене є два брати. Молодший – Вова – проживає із сімʼєю у нашому селі, був на війні, демобілізований за станом здоровʼя. А старший – Віктор, який нині живе на Харківщині. Старший брат завжди був для мене взірцем, я його сама собі змалювала сильним, відважним героєм! Служив у морфлоті, одягався за останньою модою, балував мене різними подарунками. Це згодом я зрозуміла, що він набагато спокійніший за мене, а в дитинстві я завжди хотіла бути схожою на старшого брата, тому і поводила себе, як хлопчисько. Якщо хтось десь нашкодив, то там обовʼязково була Лідочка Зінчук.
- Ви з мамою в гарних стосунках?
- Так. Ми з нею дуже близькі. Коли я їздила до доньок в Америку, то мама не могла дочекатись мого поверення. Хоча брат Віктор був біля неї за моєї відсутності, їй все одно потрібна була я. Звичайно ж, в дитинстві я частенько отримувала на горіхи. Вона теж була вимогливою, проте дуже люблячою мамою.
- У скільки років Ви вперше стали мамою?
- У 26. Для мене це було якесь диво. Ні, не те, що стала мамою, адже я була зовсім не юною дівчинкою. Те, що народила людину. Я сприймала свою першу донечку Оксанку як чудо із чудес! Я довго роздивлялась її риси обличчя, маленькі ніжки і ручки, крихітні пальчики, ріденьке волоссячко… А ще я ж народжувала без чоловіка, тобто я не була в шлюбі. Тож односельці розділились на два табори: одні пліткували, інші – вгадували, на кого схожа маленька (сміється). А я натомість думала, що мені всі заздрять, адже ні в кого не було такої донечки-кралечки, як у мене!
- А батько Оксаночки пропонував Вам одружитися? Чому у вас не склалось?
- Пропонував, коли дізнався, що я вагітна. Прийшов з претензіями, що нібито я у всьому винна, адже хочу його захомутати дитиною. Тож я його і відправила туди, звідки прийшов. Назавжди.
- Яка Ви мама? Важко було самій виростити і виховати двох доньок?
- Так, було нелегко. Та й зараз непросто. Вони ж обидві проживають в Америці, і я за ними дуже сумую. Ми – подруги, хоча я була досить вимогливою як до них, так і до себе. Розумієте, вони мене вчили жити. Мені здається, що саме завдяки їм я є такою сильною жінкою. Моя сила – в дітях. І якщо в їхньому дитинстві я робила все можливе, щоб у них було все, то зараз вони роблять те саме для мене.
- Яка Ліда у коханні?
- У мене було кохання, проте – не взаємне. Принаймні настільки, наскільки я того хотіла. У тих стосунках віддавалась на повну лише я. Мої почуття були значно сильнішими. Якби чоловік любив так само, це було б щастя! Але… Я вірю, що моє справжнє кохання ще на мене чекає.
- На Вашу думку, чи існує щось, що можна чоловікам і не можна жінкам?
- Складне питаннячко… Що б я собі не дозволила з того, що може чоловік? На мою думку, таких заборон не існує. Тим паче сьогодні, у 21 столітті. Я – за гендерну рівність!
- А що для Вас любов до себе? І чи вірите Ви в таке почуття до власної персони?
- Так, я себе люблю. Я взагалі вважаю, що більшість людей себе люблять, просто не кожен може в цьому зізнатися. Думаю, якби я себе не любила, то хіба стала б прикладом і авторитетом для власних доньок? Мабуть, ні.
- Лідо, Ви – гонорова жінка?
- Мій гонор у моїй правді!
- Для Вас важливо, що скажуть люди?
– Про мне постійно говорять. Була молодшою – більше нервувала з цього приводу, а зараз мені байдуже, хто там і що каже. Мене цікавить лише думка моїх рідних і близьких. Взагалі я люблю людей і намагаюсь бути з ними чемною, тож мені немає чого соромитись. А всі ті балачки від заздрощів, я вважаю. І взагалі злі язики стимулюють мене ставати кращою!
- А що Вам в собі не подобається? Якої риси характеру хотіли б
позбутися?
- Я не знаю, я така ідеальна (сміється). Нічого міняти в собі не хочу, я себе влаштовую! Я – самодостатня і впевнена в собі жінка. Я навіть в Америку сама доїхала.
- До речі, про Америку. Ваші обидві доньки нині проживають там. Як вони туди потрапили?
- У 2013 році старша донька Оксана за програмою Work and Travel USA (українською «Працюй та подорожуй у США») поїхала до Америки на літо. А у 2014-му, коли почались бойові дії на сході нашої країни, Оксана поїхала за цією ж програмою до Америки і вирішила там залишитись, щоб за необхідності допомагати родині. У 2022 році, на початку повномасштабного вторгнення, вона змогла допомогти виїхати і моїй молодшій донечці – Таїсії. Зараз вони обидві працюють і допомагають не лише родині, а й ЗСУ.
- Лідо, особисто я ніколи нічого поганого про Вас не чула. Можливо, лише те, що Ви можете бути прямолінійною і різкою у боротьбі за справедливість, впертою у відстоюванні власної думки. Але це, імовірніше, позитивні якості людини. Ви вже багато років очолюєте любительське обʼєднання під назвою «Родина», до складу якого входять жіночки із вашого села: Галина Лясківська, Ганна Козлова, Валентина Сивобородько, Галина Дмитренко, Євгенія Василюк та Раїса Нагорна. Я з ними сьогодні теж поспілкувалась, і ось що вони про Вас кажуть.
«Ми з Лідою Петрівною поряд вже багато років. Вона – гарна організаторка, і до неї тягне, як до сім’ї. Коли виникло питання, до складу якого колективу врублівської культури стати, наше рішення було одностайним: ми пішли з Лідою Петрівною. Коли вона запрошує нас до бібліотеки, ми з радістю біжимо. Нас не треба вмовляти, ми завжди готові до творчого польоту. Ми з Ліди Петрівни навіть приклад беремо, бо її щедрість і доброта є непідкупними. Так, інколи Ліда буває пряма, часом скаже – як відріже. Може, і не треба було того казати, варто б змовчати, але вона – щира, справедлива та відверта. Разом з тим завжди добирає до нас і слова, і тон. Вона нас береже і боїться втратити, а ми бережемо її, бо любимо по-сестринськи».
- Лідо, Ви – одна із небагатьох працівників культури, які мають вищу освіту. Вам по життю це допомагає?
- Так, допомагає. Я навчилася вчитися. Я постійно намагаюсь розвиватись, опановувати щось нове, маю водійські права і вміло керую автомобілем, мопедом і трактором! Я навчилася організовувати різні проєкти, в тому числі і творчі.
- А чому Ви обрали професію бібліотекарки?
- А я її не обирала, професія обрала мене (сміється). Мабуть, це доля, бо я впевнена, що випадковостей не буває. Я навчалася у Харківському політехнічному інституті, де викладав мій земляк із села Камінь. Одного разу після чергової лекції він підійшов до мене і запропонував попрацювати у бібліотеці гуртожитку, бо звільнилась вакансія. Я погодилась без будь-яких зазіхань на майбутні перспективи. То був початок 90-х – час перебудови, коли одночасно руйнувався вектор напряму і моїх цілей та бажань. Я розуміла, що моя майбутня професія після політеху навряд чи буде потрібною, тому вирішила змінити сферу діяльності. Намагалася вступити до Харківського юридичного інституту. Та, зрозумівши, що без хабара туди не пробитись, я вступила до Харківського інституту культури. Дуже легко і швидко, до речі, навіть не готувалась до іспитів. Тому для мене це не інакше, як доля! Прийшовши на роботу в сільську бібліотеку, я ні дня не пожалкувала про свій вибір. Я потрапила до творчої когорти, якою на той час керував покійний Василь Савро – майстер своєї справи, легенда романівської культури! Та й сьогодні я живу і працюю серед чудових людей, у мальовничому селі з гарними краєвидами, перспективою на розвиток і процвітання. Головне – дочекатися миру, а все інше – буде!
Ми ще довго з Лідою гомоніли, пили чай зі смачною бринзою, виготовленою Лідиними руками, згадували наші робочі будні, адже ми в минулому колеги, ділились думками про сьогодення і домовились про те, що ця зустріч не остання.
Альона Лободзінська