Ноїв ковчег ХХІ століття: у модульному містечку біля Житомира лікують тварин, сіють городину і садять троянди

Джерело: ukrinform.ua

Люди, які через війну втратили дім, за допомогою місцевої влади та італійського Червоного Хреста розпочали нове життя

У листопаді минулого року в селі Вереси неподалік  Житомира відкрили модульне містечко для внутрішньо переміщених осіб. Установлення та облаштування 56 будинків, де наразі проживає 159 людей, профінансував італійський Червоний Хрест. 

Нині в містечку вирує життя: бігають діти, чоловіки щось активно обговорюють, а жінки висаджують квіти біля будинків. Для цих людей Житомирська громада стала другим домом, бо російська армія вигнала їх із рідних міст та сіл, перетворивши дорогі серцю місця на згарища.

Кореспондентка Укрінформу дізнавалася, як облаштувалися в модульному містечку переселенці.

САШКО ПЕРШИМ В УКРАЇНІ ОТРИМАВ СТАТУС ДИТИНИ, ПОСТРАЖДАЛОЇ ВІД ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ

У модульне містечко приїжджаю в один із сонячних весняних днів. На те, що тут живе чимало людей, вказують припарковані автомобілі та розвішане надворі прання.

Біля одного з будинків помічаю вантажівку, з якої двоє чоловіків скидають землю. За цим процесом із усмішкою спостерігає Вікторія Вєнкова, адже зможе висадити свої троянди в гарну землю.

Жінка разом зі своїм чоловіком переїхала з Рубіжного Луганської області. Їхнього дому там більше немає. З подружжям живе племінник Вікторії Олександр. Його мама та брат загинули під час евакуації із Сіверськодонецька. Сашка окупанти передали опікуну, який оселився в його домі, змушував працювати, а потім віддав хлопця в інтернат. Він два роки прожив в окупації, і весь цей час тітка боролася, аби повернути дитину на підконтрольну Україні територію. Нині хлопець навчається в Центрі професійно-технічної освіти Житомира. Сашко став першим в Україні, хто отримав статус дитини, постраждалої від торгівлі людьми.

– Вдома у нас була дача, тому за зиму я розкопала за нашим будинком ділянку під городину, – розповідає Вікторія. – Вже посіяла петрушку, посадила смородину, аґрус. Бачите, тут земля дуже важка, я трохи приносила її на город із лісу, але маю хвору спину. Чоловік подарував мені на 8 березня 7 тонн землі, щоб у мене тут все росло.

Жінка показує свій квітник. За її словами, частину рослин їй подарували сусіди з будинку, де вони з чоловіком орендували квартиру в Житомирі, а решту вона купила. На клумбі під вікнами вже ростуть підсніжники, тюльпани, гортензія, деревоподібна півонія, лілія, гібіскус. Вікторія також планує висадити 20 кущів троянд та понад сотню гладіолусів.

Вона ділиться, що люди, які живуть поруч у приватному секторі, часто спостерігають, як вона працює біля землі. Хтось пропонує і свої рослини, а чоловік, який часто проїжджав вантажівкою повз неї, запропонував відвантажити трохи землі. Саме на ній ростимуть троянди.

– Саджу квіти, бо треба ж далі жити, – ділиться Вікторія. – Я сьогодні сказала чоловіку, що не знаю, як далі складеться життя, але хочу купити черешню і посадити дерево. Я її купила. Вдома у мене ще прогріваються кілька сортів картоплі і підростає розсада помідорів та перцю.

У новому домі подружжя Вєнкових оселилися кіт Мартін і песик Рей. Жінка каже, що тварини відволікають від поганих думок і туги за дітьми, які живуть далеко. До слова, у Мартіна діагностували невиліковну хворобу – й ветлікарі порадили господарям його усипити, але Вікторія почала боротьбу за життя улюбленця – і нині кіт здоровий та грайливий.

«МИ НЕ ЗНАЄМО, ЩО З НАШИМ ДОМОМ У ПОКРОВСЬКУ» 

До дверей сусіднього будинку підходять жінка з дівчинкою, яка в одній руці тримає іграшкове звірятко, а в другій – морозиво. Тут живе Ольга Буглак із трьома доньками.

– Ми з Покровська, – говорить Ольга. – Прожили там усе життя і дуже сумуємо за містом. Що з нашим домом, не знаємо. У нас немає зв’язку з Покровськом. Бачила фотографії прильоту на сусідній вулиці, але чи зачепив він наш будинок, невідомо. Коли дивимося новини про обстріли, наша надія на повернення в Покровськ поступово згасає.

Жінка два роки проходила службу в Збройних силах, але звільнилася, коли потрібно було евакуювати дітей. З Покровська сім’я виїхала у серпні 2024 року, бо обстріли стали ближчими та інтенсивнішими. Одразу приїхали до родичів у Житомир, у яких жили, поки не отримали модульний будиночок.

Нині Ольга працює на двох роботах та планує повернутися у ЗСУ. Двоє її доньок ходять у школу, а третя – в садочок.

Господиня розповідає, що купила заступ та граблі, а колеги на роботі зробили для них держаки. Ольга теж збирається посадити городину біля будинку. Її наймолодша донька Алла додає, що буде вирощувати з мамою картоплю, моркву, буряк, помідори.

СПОГАДИ ПРО БАХМУТ, СОЛЕДАР ТА АРТЕМСІЛЬ

Біля одного з будинків, облаштованого пандусом, на сонечку гріється жінка в кріслі колісному. Це Тетяна Ковтун, яка мешкає тут із чоловіком. Жінка родом із Житомирщини, але доля надовго занесла її на Донеччину, а потім повернула на рідну землю. 

– Наша Парасковіївка розташована між Бахмутом і Соледаром, – розповідає жінка. – Ми з чоловіком пропрацювали на Артемсолі по 36 років. Мали двокімнатну квартиру, поруч були дитсадок і школа. Дуже сумуємо і страждаємо. Та територія тепер окупована, ми не знаємо, чи вціліла наша квартира. Коли дивилася відео, не впізнала нашого села – усе знищене і заросле бур’янами. Ми як їхали сюди, то думали, що на два тижні-місяць – і повернемося додому, а живемо в Житомирі вже три роки. 

Подружжя евакуювалося навесні 2022 року за наполяганням сина, який працює в ДСНС. Минулого року він теж переїхав у Житомир, де продовжує працювати рятувальником. Донька пані Тетяни також живе в цьому обласному центрі.

Раніше подружжя орендувало квартиру на другому поверсі й через це було багато незручностей.

– Як мені потрібно було поїхати кудись у справах, син, зять та інші хлопці зносили мене, а потім заносили сходами в квартиру, – згадує співрозмовниця. – Коли мені зателефонували з Житомирської міської ради і сказали приїхати написати заяву на цей будиночок, я розплакалася від радості. Тут для мене рай: я можу легко переміщуватися і навіть душ приймати. Все підлаштували до моїх потреб. На нашій вулиці в цьому містечку живуть хороші люди, всі підходять, розмовляють, поступово знайомимося.

Чоловік пані Тетяни додає, що в них біля будинку теж буде клумба. Діти приїдуть і облаштують квітник, щоб мама, дихаючи повітрям надворі, могла милуватися квітами.

ПЕС РУДИЙ ЗАМІСТЬ БУДИЛЬНИКА

Залишаючи містечко, помічаю двох чоловіків із собакою. Це Олександр та Руслан із Дружківки Донецької області. Чоловіки дружать і допомагають один одному, коли є потреба.

– Собака не мій, але приходить сюди з першого дня, відколи я тут оселився, – каже Олександр. – Щодня о сьомій ранку Рудий стукає лапами в двері і просить їсти. З ним і будильника не треба. А це ось і на обід прийшов. Я вдома жив на дачі, у квартирі не можу бути, тому тут мені дуже добре.

Чоловік додає, що його дружина теж займатиметься клаптиком землі під вікнами, а він уже облаштував собі за будинком невелику майстерню, де зберігає різні інструменти.

Олександр говорить, що одна сусідка попросила, щоб він зварив їй металеві опори для сушіння прання. Звістка про майстра швидко облетіла довколишні будинки, тож тепер він робить це й для інших сусідів.

* * *

На Житомирщині далі реалізовують проєкти для забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб. Зокрема, цього року в Житомирі дві багатодітні родини з Херсонщини отримали будинки за сприяння Естонії. У Звягелі завдяки НЕФКО облаштували 47 смартквартир для переселенців. Окрім того, Естонія допоможе облаштувати соціальне житло для ВПО і в Овручі.