Круп’ярський заробок і веселі забави на Личакові

Джерело: zaxid.net

Наприкінці XVIII століття з приходом австрійської влади на Галичину тут почали культивувати картоплю, яка поступово стає основною харчовою культурою, втім крупи, як і багато віків тому, й надалі залишалися істотною складовою раціону пересічного львів’янина. Личаківські круп’ярі годували мало не цілий Львів, тому круп’ярство аж до кінця XIX століття вважалося шанованою і престижною професією. На згадку про ті часи у Львові залишилася назва вулиці Круп’ярська.

Життя личаківських круп’ярів було незмінним упродовж тривалого історичного періоду аж до нових часів. Щодня вже одразу після опівночі з горішнього Личакова вони вибиралися за Личаківську рогатку для закупівлі гречки, яку з Винників, Чишок, Миклашева, Давидова, Прусів, Яричева і навіть із дальших околиць довозили селяни. Торговиця, щось на зразок гречаної біржі, розташовувалась при корчмах Вайссмана і Бериша Юкля (зараз це приблизно перетин вулиць Личаківської і Глинянського Тракту). По швидко завершеній торгівельній оборудці випивали на місці могорич, потім селяни від’їжджали собі додому, а круп’ярі приблизно о сьомій ранку ставали до роботи при своїх обійстях, а їхні жінки, хвацькі бабиська з попередньо приготовленим минулого дня товаром вирушали до міста на торг, аби забезпечити ним потребуючих львів’ян, бо тоді ще не знали ані парових, ані американських млинів.

Багатолюдно було при крамничках на площах Галицькій, Краківській і на Ринку, і ледве вистачало часу на «сніданок», аби ликнути келишок, закусивши його кавалком риби для підкріплення змученого торгівлею горлечка. Відпочити можна було заледве за п’ятнадцять друга, коли дзвін із Ратуші закликав до закриття крамничок. Тоді, винагородивши себе парою склянок пива, їхали круп’ярки на своїх возиках додому на обід, щоб після нього взятися за чищення товару на наступний день, для якого пан майстер з допомогою челяді якось прилаштовував ручний млинок, або млин із кінським приводом. Так біг час до вечора, тоді можна було дати собі трохи відпочинку, бо по опівночі треба було знову братися до роботи на день наступний. Личаківських круп’ярів часто запитували: «А коли ж ви спите?», ті жартома відповідали: «Відіспимося на пісках», маючи на увазі Личаківський цвинтар. Звісно, що в цьому працьовитому рухові не забували і про Бога, вшановували Його постом у Страсний тиждень, коли не вживали жиру, смальцю й масла, лише конопляну олію, яку били з насіння два круп’ярі – Войнарович і Козачевський.

Однак завдавали собі жару горішні личаків’яни на Великодні й Різдвяні свята, і всі вони були неначе однією великою родиною: не було такої забави, в якій би не брали участі не лише близькі, але навіть і далекі сусіди. Львівський мемуарист Олександр Надрага писав, що колись личаків’яни – і поляки, і українці завше навзаєм святкували свої свята, «бо не знати, котрий Бог старший», і тільки пізніше ці традиції занепали, власне тоді, коли «святі почали говорити державною мовою». А в давнину такий почастунок, розпочатий вранці після повернення з костелу чи церкви, тривав на кшталт процесії від дому до дому, нераз цілу добу і поглинав величезну масу ковбас, шинок, печені й капусти, а також цілі діжки пива і озера горілки, дешевих на той час напоїв.

Личаків’яни веселилися, коли для цього випадала оказія. Запроваджували собі музику на гармоніях, ба часом навіть на бляшаних кришках, коли не було під рукою іншого інструмента. В період від Різдва до Громничої (2 лютого) молодь переодягалася на колядників з неодмінним «торунем», тобто бараном, жидом, уланом, гусаром, пастухом, гінцем і т. п. Ходили також з вертепом, тобто шопкою, але тільки до знайомих, з роками до традиції залучалося передміське шумовиння, аж вона стала цілковито банальною.

В останній вівторок перед Великим постом у готелі «Де Ляус» відбувалася жартівлива церемонія поховання до труни баса. Опівночі мешканці і мешканки Личакова збиралися на забаву. З кухлями пива чи келишками горілки обходили процесією цілий шинок, після чого відчиняли шинквас і вкладали до нього бас, при цьому промовляючи комічні і, звичайно, не цілком пристойні поховальні промови. «Поминки» тривали аж до ранку, навіть танцювали з музикою, але без баса.

Окрім перелічених урочистостей, народ гуляв на весіллях, хрестинах та інших родинних подіях. На Личакові здебільшого одружувалися діти сусідів, хоч деколи й на інші передмістя віддавали доньок заміж, або сватали синів, як посланців личаківського культу. Молодь знайомилася зазвичай на забавах, святах або весіллях, і коли пара вирішувала побратися, про це повідомляли батьків. Ті з’ясовували між собою питання посагу, а потім, як велося, справу обмивали в готелі «Де Ляус», або у «Лисого Мацька» (вже давно не існуючий шинок навпроти церкви Петра і Павла). Це було щось на зразок заручин.

Одруження у ті часи вважалося справою серйозною, отож незабаром призначався день шлюбу і весілля, яке зазвичай тривало два, а нерідко три дні, і майже завжди припадало на неділю. Весілля найчастіше відбувалося в домі і коштом батьків нареченої, за винятком музики і пива, бо ці видатки були обов’язком молодого. У переддень шлюбу запрошені гості присилали так звану «пошту», а саме: пару гусей, індика, пару курей або качок – це було знаком, що гості прийдуть на весілля.

Одразу по обіді в неділю до весільного дому з’являлися музиканти (боронь Боже, євреї) – двоє скрипалів, один басист, один флейтист або кларнетист і двоє валторністів або тромбоністів. Під’ївши собі, а ще більше підпивши, вирушали вони з дружками по старостину, дружбів і сваху. Ця кавалькада виглядала справді по-карнавальному. На чолі походу йшов дружба в капелюсі, обшитому столярськими стружками, у строкатому каптані, пхаючи перед собою тачку, накриту килимом. За ним ішла музика, а за нею другий дружба на коні, в масці, у фраку і трикутному французькому капелюсі. Сидів обличчям до конячого хвоста, а довге гусяче перо мачав у каламар, прив’язаний під хвостом шкапи, і ніби записував тих, хто на нього витріщався. Музика тимчасом грала танцювальну мелодію або краков’яка.

Коли дружби приводили гостей на весілля, то вже були добряче напідпитку, що не перешкоджало новим почастункам, поки молоді збиралися до шлюбу. Відтак батьки й гості сідали на лави і стільці довкола, а перед ними дружби з музикою, вінцем і букетом, накритим вельоном. Один дружба підносив вінець і букет догори, а другий, відкашлюючись, починав весільну промову – суміш урочистих і жартівливих слів:

Нехай мені годиться спочатку

Мовити до всемогутнього Бога,

А потім до усього згромадження весільного:

Слава Ісусу Христу!

О, короно кохана, щось жалю додала,

Що стільки сліз дівочих на себе вилляла…

Пристань, батьку, до доньки і ти, мати згнила

(хотів мовити «мила»)

Аби твоя люба доня свою паршиву

(хотів мовити «дівочу») голову

Під твої ноги схилила.

Бо нині розлучається з батьком своїм,

І в стані шлюбу до смерті зостається. Віват!

По цій промові дружба припинав букет до лацкана сурдута, а батьки благословляли пару, яка ставала на коліна, причому ніколи не обходилося без плачу, а надто без фривольних жартів на тему хрестин за рік і т. п. Після цієї церемонії вирушав похід пішки, якщо був погожий день, до церкви Петра і Павла або костелу Святого Антонія, відповідно до обряду молодої пари, на чолі з музикою. По шлюбному обрядові мати вітала молоду пару на порозі дому. Молодих накривали великим кожухом хутром нагору і на таці подавали їм хліб, цукор і горілку, після чого по першому застіллі гуляли до опівночі, тобто до вечері, яка тривала до години другої.

Під кінець вечері молода кудись раптово зникала, а обов’язком молодого було її відшукати. Тривало це деколи і пів години, аж поки молоду знаходили. За старим звичаєм потім розпочинали так званий «подушковий» танець під звуки полонезу. Посередині кімнати сідав на кріслі пан молодий, на коліна йому клали подушку, а на неї садили молоду дружину, після чого дружки знімали з неї вельон і миртовий вінок. Відтак один дружба вносив на таці очіпок і підносячи його догори, промовляв до молодої дружини такі слова:

Чи не краще тобі було у дівках залишатися,

Аніж давати це собі на голову припинати?

Маєш носик маленький, як у пташки дзьобик,

А губи в тебе стирчать, як у пічки примурок. Віват!

Після цієї промови, під час якої старостина з присутніми подружніми жінками убирала в очіпок пані молоду, рясно сипалися такі не вельми пристойні жарти, що не випадає їх навіть приблизно повторювати, так що у справжньому народному гуморі відмовити личаків’янам неможливо. Відтак у вельон і вінок убирали дружку і починався танець, під час якого молодій парі у поділ сипали гроші, цілуючи у щоки – жінки пана молодого, а чоловіки пані молоду.

По подушковому танці далі гасали до білого дня, а наступного ранку точнісінько те ж саме відбувалося на «поправинах» на новому господарстві у молодого подружжя. Таким чином, попри важку працю, давні личаків’яни були при забаві і танцях невтомні, жили тяжко, але по-божому, а в неділю і на свята вірні заповнювали костел Святого Антонія і вранці, і на вечірні, а на ранковій службі під час Різдвяного посту вже о 5-й годині ранку святиня була повна.

І як тут не згадати про чи не найзнаковішу личаківську пам’ятку давніх часів, яка збереглася донині – капличку Личаківської Божої Матері, оточену різними старими легендами, бо початки давньої фігури гинули у пам’яті найстаріших личаків’ян. Кам’яну фігуру Божої Матері мав поставити якийсь авантурний шляхтич, як спокуту за свої гріхи. Казали, що це міг бути якийсь землевласник з околиць Львова. Одна версія називає Миколая Потоцького, канівського старосту, відомого своїми дивацтвами, інша говорить про те, що цим шляхтичем-авантурником був не хто інший, як відомий у середині XVII століття володар Винників, Млинівців, Підбірців та інших містечок і сіл пан Лагодовський, якого львівські містяни добре пам’ятали з різноманітних скандалів, ініціатором яких він був. Напевно і передмістяни від нього добряче потерпали, бо, часто буваючи у Львові, їздив він із дому і додому через Личаків.

Спочатку фігура стояла посередині Глинянського гостинця. Якийсь австріяцький чиновник, їдучи одного разу ввечері, зачепився візком об фігуру і зламав вісь. Розгніваний цим випадком, наступного ранку він наказав розібрати фігуру і кинути неподалік під парканом. Невдовзі він осліп… Побожні личаків’яни підняли зневажену фігуру з болота і дорожньої куряви і поставили на місці, де каплиця стоїть і нині. Так було до 1850 року, коли круп’яр Парада поставив навколо фігури чотири стовпи і накрив їх дахом. Декілька років по тому мешканка Горецька ініціювала спорудження каплиці, яку реконструювали на початку XX століття.

Вдруге личаківську каплицю знищили вже радянські вандали. 28 серпня 1959 року, саме на свято Успіння Пресвятої Богородиці, бульдозери знесли каплицю. Що сталося з вандалами, достеменно невідомо, однак час довів, що вічне знищити неможливо. Від 1998 року тут знову стоїть каплиця Матері Божої, покровительки Личакова, і тут знову моляться личаків’яни.