Друга спроба, або Коли мовчить телефон
Як десять років тому захоплювали донецьке телебачення.
В останні дні квітня 2014 року «русская вєсна» ступила своїм брудним чоботом на територію Донецького обласного державного телебачення. Рівно десять років минуло, а події тих важких і певним чином загрозливих для мене й мого колективу днів і досі перед очима… Але актуалізувала ті мої спогади недавня атака російських терористів на харківську телевежу.
Сталося це тиждень тому — 22 квітня, коли по телевежі було завдано удару ворожою ракетою. В результаті верхня частина 240-метрової башти впала. Важливо, що це був повторний удар. На самому початку широкомасштабного вторгнення в березні 2022 року російський бомбардувальник завдав бомбових ударів по телевежі в Харкові. Тоді вона вистояла, а ворожий літак знищили наші захисники. 1 березня 2022 року російські терористи обстріляли київську телевежу: тоді загинуло п’ятеро людей і стільки ж отримали поранення.
І київська, і харківська, і донецька телевежі, збудовані до середини 50-х років минулого сторіччя, — це перші такого типу інженерні споруди на території України. До речі, саме з Харкова бере свою історію українське радіомовлення, якому цьогоріч виповнюється сто років.
Телевежі дуже часто стають ціллю для військових. Можна пригадати й сумну люблянську історію літа 1991-го. Тоді під час короткотермінової словенської війни за незалежність війська «Югославської народної армії» знищили телевежу в Любляні. Сталося це, знову ж таки, з другої спроби, бо під час першої атаки прихильники Белграда просто не влучили, а словенські журналісти поспішили радо повідомити, що вежа стоїть…
Чому я наголошую на других спробах? Тому що і Донецька обласна ТРК була захоплена з другого разу. Вперше нас атакували озброєні бойовики, які ховали свої обличчя за балаклавами, біля опівдня 7 квітня. Тоді в цей день відзначали свято Благовіщення. Така собі «благая весть», скажу я вам, чекала на нас того понеділка. Робочий день був у розпалі: знімальні групи прямували на зйомки, я саме проводив нараду… Раптом ми всі почули гучні постріли зовсім поруч. Виглянувши у вікно, ми побачили озброєних людей, які зайшли на нашу територію та відкрили вогонь на вулиці в бік бійців запорізького спецпідрозділу МВС, які саме цього ранку заступили охороняти нас.
Отримавши адекватну відсіч, бойовики швидко поїхали геть. Убитих і поранених не було (принаймні, з нашого боку), хоча кілька відмітин від набоїв залишилися на гранітних колонах нашої старої, але міцної будівлі, яку було споруджено у 1956 році. Коли ще, так би мовити, не розвіявся дим від пострілів, до мене надійшов шквал телефонних дзвінків. Так само телефони розривались і у колег. Дзвонили власкори національних видань, журналісти закордонних медіа, голови пресслужб, представники влади… Було відчуття, що те, що в нас відбулося хвилину тому, транслювали в онлайні. Тільки для нас це було не кіно… Дізнавшись, що все добре, й отримавши коментарі, ті, хто дзвонив, говорили, що у захваті від нашої мужності та бажали триматися надалі… Ну, ми й трималися, продовжували працювати, виконувати державне замовлення на виготовлення та трансляцію телерадіопрограм і… отримувати погрози й звинувачення, що ми є посіпаками «злочинної влади», що вчинила переворот.
Рівно за 20 днів, у неділю 27 квітня, після мітингу в центрі Донецька, протестувальники попрямували під стіни телекомпанії, а за їхніми спинами на територію підприємства зайшли озброєні бойовики. Цього разу міліціонери, які мали нас охороняти, просто відступили й не стали втручатися.
Уже наступного дня озброєні люди не пускали мене на роботу, а коли за допомогою міліції я потрапив у свій кабінет, за кілька годин покинув його у супроводі озброєного молодика. Пам’ятаю, що той хлопчина-конвоїр із «колорадською» стрічкою на рукаві не приховував своє ще зовсім юне обличчя… Він ішов позаду мене, тримаючи автомат, і єдине, про що я думав у ту мить, — чи не забув він поставити зброю на запобіжник.
Але ось до чого я веду. Вже того дня, коли нас захопили, мене силоміць спровадили з роботи, а в центральній апаратній ввімкнули на наших ефірних частотах «Росію-24», — мій телефон мовчав! Окрім близьких, уже ніхто не дзвонив. Нецікаво були почути, що сталося, ні київським, ні закордонним журналістам, керівники пресслужб органів влади теж мовчали. Не отримав я на той час дзвінка і від Спілки журналістів, не дуже дзвонив і Київ… У столиці, мабуть, були на той час важливіші справи.
Так десять років тому тихо й без бою в Донецьку припинило роботу обласне державне телебачення України, хоча в місті ще майоріли державні прапори. Але в телерадіоефірі, передавачі та мережі якого ще ніби контролювала держава і, можливо, навіть сплачувала за їхню роботу галузевому державному концерну, впевнено мовили російські пропагандисти.
