Пам’яті молодшого сержанта В’ячеслава Колотуші (позивний «Гарфілд»)

Вважав своїм покликанням рятувати життя людей

23-річний старший бойовий медик, молодший сержант 132-го окремого розвідувального батальйону В’ячеслав Колотуша загинув 13 травня 2024 року поблизу населеного пункту Галицинівка на Донеччині.

В’ячеслав родом із села Тиманівка Сумської області. Після школи навчався у Шосткинському фаховому медичному коледжі, адже завжди мріяв стати медиком. Згодом працював фельдшером швидкої допомоги. Проходив строкову службу, після якої повернувся до своєї улюбленої роботи.

– Вʼячеслав був талановитим медиком. Він відзначався відданістю справі та безкорисливими діями. Його мужність та самовідданість завжди були прикладом для нас усіх. Як згадують викладачі, Вʼячеслав був веселим, щирим та завжди усміхненим. Його радісна натура й добрі вчинки робили його улюбленцем серед одногрупників та викладачів. Він – приклад, як можна поєднувати високі досягнення в навчанні з активним спортивним життям. Його присутність завжди наповнювала групу атмосферою радості та позитиву, – пишуть про воїна в коледжі.

Коли розпочалася повномасштабна війна, В’ячеслав вирішив стати на захист України. Він оббивав пороги військкоматів, поки не домігся свого. Після навчального центру чоловік потрапив у 132-й окремий розвідувальний батальйон.

У Житомирі В’ячеслав познайомився зі своєю майбутньою дружиною Альоною. Вона працювала в реєстратурі стоматологічної поліклініки, до якої чоловік приводив на лікування військовослужбовців.

– В’ячеслав потім розповідав, що кілька разів звертав на мене увагу, а я постійно була зайнята і навіть не помічала, – згадує дівчина. – А одного разу колега каже, мовляв, глянь, прийшов той хлопець, який боїться стоматологів. Я подивилася, а в нього така красива усмішка і блакитні-блакитні очі. Посміхнулася йому, а через якийсь час він приніс мені морозиво і сказав: «Це за допомогу ЗСУ і за те, що лікуєте моїх хлопців».

Вони почали спілкуватися, а згодом – і зустрічатися. Як згадує Альона, більше переписувалися і розмовляли по відеозв’язку, оскільки її коханий постійно був у відрядженнях. Вона чекала на нього, а він періодично приїздив у короткі відпустки.

За плечима В’ячеслава – бої за Бахмут, на Запорізькому напрямку. Альона каже, що Бахмут дуже змінив чоловіка, але не позбавив романтики. Попри всі випробування, які В'ячеслав переживав там, він надіслав коханій поштою каблучку і запропонував одружитися. Невдовзі вони поєднали свої долі.

– Коли В’ячеслав приїжджав у відпустку, ми завжди заходили до дитячого магазина, де він купував собі конструктор, – ділиться Альона. – Він також дуже любив цукерки. Чоловік казав, що таким чином здійснює свої дитячі мрії, бо в дитинстві цього не мав. А ще він мріяв, щоб у нас була дитина.

Жінка говорить, що В’ячеслав був тією людиною, з якою вона відчувала себе, як за кам’яною стіною. Він навіть на відстані допомагав їй вирішувати будь-які проблеми. Альона додає, що вони доповнювали одне одного: чоловік зміг зробити її щасливою та усміхненою, а вона навчила його, російськомовного, розмовляти українською.

Коли В’ячеслав дізнався про вагітність коханої, плакав від радості.

– Чоловік завжди мені казав: “Я ж пообіцяв, що зі мною нічого не станеться, що збережу себе”, – пригадує Альона. – Для нього життя інших було пріоритетом, він жив тим, що рятував людей. Чоловік зберіг дуже багато життів. У його машині не помер жоден військовослужбовець. Які б не були важкі випадки, він усіх довозив живими.

Коли подружжя прощалося перед черговою поїздкою В’ячеслава на фронт, Альона десь у глибині душі відчувала, що вони бачаться востаннє. За кілька днів до загибелі чоловік писав, що дуже хоче додому і сподівається скоро повернутися. Герой загинув під час атаки ворожого FPV-дрона, прикривши собою побратимів. Він так і не дочекався народження своєї дитини.

– Для нас число 13 стало фатальним, – каже дружина воїна. – Воно щасливе і трагічне водночас. Ми 13-го почали зустрічатися, 13-го чоловік зробив мені пропозицію, 13-го дізнався, що я вагітна, і 13-го загинув… Я досі не вірю, що його немає. Постійно здається, що чоловік десь на виїзді. В’ячеслав був моїм життям, і якби не очікування дитини, я б цього всього не витримала. У середині липня він збирався йти зі мною на УЗД, аби дізнатися стать майбутньої дитини. Але я розповім йому про це вже на кладовищі.