Мемологія мови: “Російськомовна щелепа”, “кіста” та боротьба за українське слово.

Від заборон до рівноправ’я: як Європа пройшла шлях мовного визнання, а Україна бореться за власну ідентичність

26 вересня, у Європейський день мов, світ відзначає цінність кожної мови, визнаючи її унікальність та право на існування. Цей шлях до взаємної поваги був тернистим, сповненим заборон та репресій. Однак, як свідчить історія, навіть імперії, що ставили власну мову в привілейоване становище, не змогли досягти довгострокового домінування.

Мовні перегони: від колоніального тиску до європейських стандартів

Досягнення такого рівня мовного рівноправ’я, як ми бачимо сьогодні у багатьох європейських країнах, не було автоматичним. Англійська мова, незважаючи на своє глобальне поширення, пройшла через етапи англізації в межах Британської імперії. Навіть у самій Великій Британії, у XIX столітті, вельська мова зазнавала жорстоких утисків. Урядові звіти, відомі як “Блакитні книги”, прямо вказували на вельську як на “перешкоду для прогресу та процвітання”, а за її використання в школах застосовувалися покарання, аж до тілесних.

Дзеркальна протилежність спостерігається сьогодні: Велика Британія надає вельській мові потужний захист. Вона має офіційний статус, а мовний комісар стежить за можливістю отримання послуг рідною мовою. У парламенті депутати вільно спілкуються вельською, закони мають однакову юридичну силу обома мовами, а двомовні знаки та вивіски є обов’язковими. Освітня стратегія “Cymraeg 2050” ставить амбітну мету – досягти мільйона носіїв вельської до 2050 року.

Іспанія також пройшла шлях від мовних заборон до визнання. За часів Франко каталонська та баскська мови вважалися проявами “антиіспанського сепаратизму”, їх використання у публічному просторі було заборонено. Сьогодні ж, окрім іспанської, каталонська, баскська та галісійська є рівноправними офіційними мовами в відповідних регіонах. Знання цих мов є обов’язковим для зайняття багатьох посад, а Іспанія активно виступає за надання їм статусу офіційних мов ЄС.

“Русский мир” як механізм мовного витіснення

На противагу європейському вектору, російська ідеологія йде шляхом гібридизації та витонченого тиску. Цільне нищення мов поглинених народів було типовою практикою Москви. Заборона литовського друку, жорсткі обмеження для польської мови, свідоме консервування білоруської мови як “сільського говору” – все це приклади імперської політики.

Українська мова пройшла шлях від відвертих заборон, як-от Валуєвський циркуляр 1863 року, до витонченіших радянських і сучасних російських маніпуляцій. Попри зміни назв імперій, її зазіхання залишалися незмінними, з постійними спробами легалізувати російську як другу державну. Скандальний “мовний закон” Ківалова-Колесніченка 2012 року, який намагався надати російській статус державної у більшості регіонів, став прикладом такого тиску.

Сучасні мовні наративи: від “кісти” до “яка різниця”

Окрім нормотворчих зусиль, російська ідеологія ефективно працює на рівні свідомості, принижуючи українську мову. М’який снобізм часто виявляється дієвішим за пряму заборону.

Три сучасні меми, що циркулюють в українському інфопросторі – “російськомовна щелепа”, “кіста” від вживання української, та “какая разніца” – досліджуються фахівцями як прояви мовної війни. Володимир Кулик, доктор політичних наук, розглядає ці тези як спроби виправдати власну інертність та лінощі. Ольга Шевчук-Клюжева, дослідниця соціолінгвістики, додає, що подібні висловлювання публічних осіб можуть бути спрямовані на привернення уваги або уповільнення процесів українізації, що активізувалися після 2022 року.

Ідея про “неправильну щелепу” чи біологічну нездатність опанувати українську вимову є псевдонаукою. Хоча опанування мови до 10 років відбувається природно, дорослим також під силу подолати акцент.

Межа приватного та публічного: чому “яка різниця” не завжди працює

Із “какая разніца, на каком языке говорить, лишь бы человек был хороший” пов’язана складніша і небезпечніша конструкція. В українському контексті це історична спадщина Радянського Союзу, спрямована на утвердження домінантності російської мови.

Проте, мова стає символом порятунку, як свідчать вірусні відео вчительки з Київщини, яка розповідала про відчуття безпеки, почувши українську мову під час окупації. Для внутрішньо переміщених осіб російська мова може бути частиною особистої історії, пов’язаної з близькими. Вимагати “витерти ці файли” означає відрізати їх від минулого.

Позиція “яка різниця” часто обстоює небажання вивчати українську. Однак, коли людина визнає важливість мови, але прагне зберегти приватний простір рідної, це заслуговує на розуміння. Публічні особи ж несуть більшу відповідальність, і їхня позиція щодо мови має бути бездоганною.

В Україні, попри гібридні наративи, мовне питання вже вирішено. Війна прискорила процеси відновлення функцій української мови. Її розвиток має відбуватися делікатно, через просвіту, а не агресивний тиск. Важливо розрізняти російську як мову національної меншини та російськомовність, сформовану русифікацією, усвідомлюючи колоніальний механізм, що колись зробив її домінуючою.

Європейський день мов під гаслом “мови єднають” закликає до поваги мовного різноманіття. Україна, захищаючи власну мову, має навчитися підтримувати її, не вимагаючи від інших викреслювати власну мовну пам’ять. На всі “кісти” та “щелепи” відповідь проста: мова має значення.