Втома і затятість: як українське суспільство тримається на п’ятому році великої війни

Втома як захисна реакція: як суспільство переживає тривалу війну

Літо 2022 року Київ зустрів насторожено, з численними блокпостами та слідами обстрілів. Місто дихало надією на швидкий контрнаступ, що мав покласти край війні. Однак реальність серпня 2026 року принесла інше відчуття. Київ, з його літнім ремонтом доріг, забитими фанерою вікнами та подекуди зруйнованими будівлями, несе на собі відбиток тривалої, виснажливої війни. Ця втома, що відчувається у повітрі, попри усмішки та зовнішню активність, є не слабкістю, а природною реакцією психіки, способом економії ресурсів в умовах постійної загрози.

Тривалість і виснаження: український досвід крізь призму історії

Український конфлікт, незалежно від точки відліку, є одним із найтриваліших у сучасній Європі. Якщо вважати початком агресії 2014 рік, війна триває понад десятиліття, перевищивши за тривалістю багато післявоєнних конфліктів. Навіть чотири з половиною роки повномасштабної фази вже наближаються до тривалості Другої світової війни для деяких європейських країн. Але тривалість – це лише половина історії. Інша, не менш важлива, – це інтенсивність: масштабні бойові дії, регулярні обстріли міст, масова мобілізація та постійна присутність війни у повсякденному житті.

Психологи пояснюють, що тривале перебування у стані максимальної мобілізації неможливе. Втома є частиною нормальної адаптації як індивіда, так і суспільства. Психіка знижує витрати там, де це можливо: зникає гостра реакція на кожен сигнал небезпеки, притуплюються емоції, увага переключається на найближче оточення та щоденні потреби.

Світовий досвід: від “Духу Бліцу” до адаптаційної апатії

Дослідження поведінки суспільств у тривалих війнах ведуться з ХХ століття. Під час Другої світової війни, попри очікування хаосу, британці продемонстрували “Дух Бліцу” – колективну стійкість та згуртованість. Однак, з часом, коли бомбардування стали буденністю, проявилася “адаптаційна апатія” – суспільна психіка, неспроможна витримувати тривалу тривогу, вмикала захисний режим байдужості.

Облога Сараєва, що тривала понад 1400 днів, показала поступову трансформацію соціальних зв’язків. Відчуття спільноти поступалося місцем “мікрогрупам виживання”, де головним ставало збереження життя та піклування про найближчих. В Ізраїлі, що десятиліттями живе в умовах постійної загрози, сформувався “етос конфлікту” – система уявлень, що допомагає суспільству протистояти ворогу. Однак, ця психологічна “броня” супроводжується емоційним виснаженням, цинізмом та байдужістю.

Український досвід співзвучний цим тенденціям. Суспільство переходить у режим ощадного використання ресурсів, переставши гостро реагувати на кожну тривогу. Унікальності українському досвіду додає інформаційний вимір: постійний потік новин про війну, доступний у реальному часі, створює безпрецедентний тиск на нервову систему. Хоча це дає переваги у швидкості отримання інформації, воно позбавляє інформаційної паузи, підтримуючи стан підвищеної готовності.

Втома – не капітуляція: доросла розмова заради стійкості

Виснаження в умовах війни за виживання не означає бажання припинити опір. Навпаки, воно може призвести до дорослішання суспільства, його цинізму та втрати терпіння до ілюзій. Тому ключовим стає не патерналістське заспокоєння, а чесна, реалістична розмова на рівних, без порожніх обіцянок.

Професор Вадим Васютинський визначає нинішній стан українського суспільства як “втому і затятість”. Затятість вже не піднесена, а радше – намагання жити далі, продовжувати. Коливання емоцій, від надії до розпачу, стали слабшими, а реакції – відстороненішими. Емоційна приглушеність – це не байдужість, а захисна реакція вичерпаного ресурсу.

Проте, тривала втома може призвести до “зламу” та занепаду, або ж до сплеску неадекватних протестів. Вийти з цього стану можуть допомогти успіхи на фронті, але їхня ефективність з часом зменшується.

Щодо інформації, Вадим Васютинський застерігає від приховування негативних новин, адже це може посилити хаос та дезорієнтувати суспільство. Важливо встановити для медіа певну дозу інформації про війну, не перевищуючи третини загального контенту. Колективну психотерапію можна забезпечувати, пропонуючи історії про повсякденне життя, культуру, звичайні радощі, але не ігноруючи реалії війни.

Втома, на думку фахівця, потребує поваги. Заборона на “видих” може призвести до зриву. Водночас, яскравий відпочинок у соцмережах є недоречним, хоча молодь заслуговує на певні ліберальніші підходи.

Відмінності між регіонами існують, але найболючішими залишаються прифронтові території. Київ, попри потужний захист, посідає друге місце за рівнем виснаження. Найкращим “антидепресантом” для суспільства залишаються реальні успіхи, але їхня сила з часом згасає. Тому обережність зі словами та обіцянками є надзвичайно важливою, щоб не загнати суспільство у ще глибшу депресію.