«Молитва…» — національний код крізь віки.

«Молитва за Україну»: Неофіційний гімн, що живе у серці нації

В Україні нині активно обговорюється ініціатива офіційного визнання «Молитви за Україну» («Боже великий, єдиний…») духовним гімном. Це рішення, якщо воно буде прийнято, лише закріпить уже наявний статус твору, що давно став невід’ємною частиною української культури та національної свідомості. Протягом багатьох років ця молитва лунає в храмах, на урочистих державних заходах, у хвилини роздумів і піднесення. А віднедавна, з 24 лютого, дня повномасштабного російського вторгнення, її значення підкреслює і Національний день молитви за Україну.

Історія «Молитви за Україну» – це не просто розповідь про вірш, пісню чи хоровий твір. Це історія духовної пісні, яка пережила своїх творців, імперії, заборони та війни, і досі залишається могутнім символом української незламності.

Пафос високих почуттів: від архаїки до сучасності

Визнання «Молитви за Україну» Кониського та Лисенка твором «високо пафосним» сьогодні може викликати неоднозначну реакцію. Слово «пафос» у сучасній українській мові часто асоціюється з помпезністю, удаваною емоційністю та порожнечею. Це, ймовірно, наслідок тривалого впливу радянської ідеології та імперських наративів, які прищепили недовіру до високих слів та глибоких почуттів.

Однак, витоки поняття «пафос» сягають давньогрецької мови, де воно означало пристрасть, душевне хвилювання, натхнення. Пафос народжується тоді, коли слово здатне глибоко зворушити, надихнути, підняти людину над буденністю. Проблема нашого часу, можливо, полягає не у відмові від високого слова, а в його перенасиченні та знеціненні. Арістотель, як відомо, ставив поряд із пафосом етос (довіру до мовця) та логос (силу доказу). У епоху фейків та тотальної недовіри знайти баланс між цими поняттями непросто.

«Молитва за Україну» у випробуваннях ХХІ століття

Наприкінці серпня 2022 року, в розпал повномасштабної війни, в одному з київських тролейбусів стався несподіваний прояв глибокої духовності. Серед пасажирів, що віз сумні новини та передчуття осені, з’явився чоловік, якого багато хто впізнавав як місцевого безхатька. Але цього разу він був не просто перехожим. Чоловік, одягнений бідно, але охайно, почав декламувати «Молитву за Україну». Його голос, сповнений почуття, без надмірної патетики, але з наполегливим благанням, немов вимогою, та інтимним промовлянням душі, зупинив час.

Усі в салоні завмерли, прислухаючись до кожного слова. Цей безхатько, в той момент, був не «соціальним дном», а рівним серед рівних, одним із нас, хто опинився в тимчасовій спільноті тролейбуса. Почуття містичного єднання, схожого на те, що виникає під час спільної молитви в церкві або спільного співу гімну на Майдані, оповило пасажирів. Завершивши декламацію, чоловік замовк. Хтось кидав йому гроші, хтось аплодував, хтось плакав. Цей несподіваний, але такий своєчасний і справжній прояв духовності на мить змусив війну відступити.

Цей випадок яскраво демонструє, як рядки, написані в ХІХ столітті, залишаються живою молитвою, а не просто пам’яткою літератури.

Олександр Кониський: пророк української єдності

Хоча мелодію «Молитви» знає багато хто, ім’я автора слів – Олександра Кониського – відоме менше. Перейменування вулиці Тургенівської на його честь у Києві викликало здивування у частини городян. Але Кониський – фігура надзвичайної ваги. Він був не лише громадським діячем, письменником, першим шевченкознавцем, але й відданим проповідником ідей українства в часи, коли незалежної України на політичній карті ще не існувало, а нація була розділена між Російською та Австро-Угорською імперіями.

Олександр Лотоцький влучно зауважив: «Можна любити Україну так, як її любив Кониський, але більше як він – любити не можна». Кониський одним із перших сформулював ідею соборної України, показуючи шлях до єднання. У 1885 році, коли з’явилася «Молитва», відбулися перші переговори між наддніпрянцями та галичанами щодо спільної української долі, що стало предтечею Акту Злуки.

Царський режим ретельно стежив за Кониським, писав доноси, його навіть заслано. У 1861 році Третій відділ закидав йому «увлечение любовью к Малороссии и мечты о восстановлении ее независимости». Це свідчить про чітке усвідомлення імперською владою прагнення українців до незалежності. Кониський, у свою чергу, писав: «Силуються звести мене, да може правда переможе кривду. А про те, хто його знає. У нас уміють з білого робити чорне… Занедбали москалі наш край».

Народження «Молитви»: від «Дитячого гімну» до духовного символу

Улітку 1884 року текст «Молитви» був готовий, а музику створив Микола Лисенко. 48-річний Кониський, перебуваючи у Львові, дізнався про підготовку до видання збірника «Кобзар» і звернувся до Лисенка з проханням надіслати свої твори. Тоді ж Кониський повідомив, що написав «Молитву українських дітей», до якої Лисенко написав музику. В першій редакції твір мав назву «Дитячий гімн» і призначався для 2-голосного хору.

Лисенко створював його як ранкову щоденну молитву для школярів Галичини, присвячуючи її 25-річчю творчості Кониського. В умовах Російської імперії, де Емський указ забороняв українське слово, видати твір було неможливо. Автор сподівався надрукувати його в Галичині. Рукопис з нотами був надісланий Володимиру Шухевичу, який з Анатолем Вахняниним, високо оцінивши композицію, зазначили, що вона надто складна для дитячого виконання.

З урахуванням зауважень, автори переробили музичну редакцію, відмовившись від дитячого призначення та адаптувавши твір для жіночого хору. У червні 1885 року «Молитва» була надрукована у Львові. Однак, царська цензура в Російській імперії оперативно її заборонила.

Вперше «Молитва» прозвучала 2 серпня 1885 року в Тернополі на літературно-музичному вечорі з участю львівських студентів. Твір високо оцінив Іван Франко, висловивши надію, що він сприятиме пробудженню національного духу. Серед перших виконавців була 13-річна Соломія Крушельницька.

Передача духовного скарбу крізь покоління

Через кілька десятиліть, в аранжуванні Кирила Стеценка та Олександра Кошиця, твір набув особливого піднесеного звучання і став духовним гімном Української Народної Республіки. Саме тоді він отримав сучасну назву «Молитва за Україну». На хвилі національного піднесення його тисячоголосо виконували українські хори.

Олександр Кошиць замінив початковий рядок «…молимось, Боже єдиний, Русь-Україну храни» на «…нам Україну храни». Ця редакція стала класичною. Кошиць, як диригент Української республіканської капели, активно популяризував «Молитву» під час свого світового турне, зробивши її символом України за її межами.

Після поразки УНР «Молитва» ще лунала в Україні до кінця 1920-х років, зокрема на Соборах Української автокефальної православної церкви. Однак, на початку 1930-х радянська влада заборонила твір як прояв «українського буржуазного націоналізму».

«Молитва» збереглася в українській діаспорі. З проголошенням незалежності у 1991 році вона повернулася в Україну, ставши її духовним гімном. У 1992 році «Боже великий, єдиний…» був обраний гімном новоствореного Київського патріархату. Сьогодні молитва звучить у більшості українських християнських церков.

Феномен духовного гімну: код нації

У багатьох народів поряд з державним гімном існує неофіційний, духовний гімн – твір, що концентрує історичну пам’ять, цінності та самоусвідомлення нації. Естонія має «Mu isamaa on minu arm», США – «America The Beautiful» чи «Lift Every Voice and Sing», Венесуела – «Alma Llanera».

Духовний гімн – це своєрідний код нації, відповідь на питання «Хто ми є?». Порівняння української «Молитви» з російською «Молитвой русских» (що згодом змінив монархічний гімн «Боже, царя храни») виразно демонструє відмінність ментальних та культурних традицій. Український хоровий твір – це молитва за народ і державу, за Україну, яка просить у Бога «волі, світла, щастя й любові». Натомість російський гімн – це звернення підданих до монарха, посередника між народом і Богом, з акцентом на «смирение», «терпение», «страх», «сила», «враги».

Змінювалися державні лади, прапори та офіційні гімни, але культ сильної влади та великодержавна ідея в Росії залишалися незмінними. Натомість «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» – це справжня молитва, яку можна співати хором на урочистостях або промовляти соло у тролейбусі. Її слова, з пафосом чи без нього, завжди відлунюють у серці.